9.

Перші секунди абсолютно не знаю, що робити. Ловлю її й, піднявши на руки, несу до канапи. Як тільки голова Поліни торкається подушки, вона розплющує свої очі та просто мовчки дивиться на мене.

— Ти як? Хочеш пити? — голосом, що осип від хвилювання, питаю. — Ти на пару секунд відключилася.

Поліна робить часті вдихи-видихи, влаштовуючись зручніше.

— Зі мною таке буває. Зараз минеться.

Чудова новина. Розумію, що мало знаю про її стан. Я мушу турбуватися? Саме тому я собі не довіряю і розумію, що план Жанни може піти тільки на шкоду. Чи готова Поліна до таких поворотів? Її тільки від мого зізнання повело убік, а що буде, коли я запропоную полетіти додому?

— І часто буває таке? — намагаюся приховати хвилювання, але не впевнений, що у мене виходить, бо Поліна якось дивно на мене коситься. — Що?

— Дай води, будь ласка, — просить вона, — і я блискавкою мчу на кухню.

У голові тисячі варіантів розвитку подій, але жоден мені не підходить.

Коли передаю їй у руки склянку, Поліна робить кілька маленьких ковтків та її погляд прояснюється. Миттєво. Ось це фокуси, слово честі.

— Ти не відповіла на моє запитання. Часто таке у тебе буває?

— Час від часу, коли починаю нервувати, — усівшись зручніше, все ж таки відповідає вона. — Але ти на моє запитання теж вчасно не відповів, я питала тебе: хто ти був для мене, але ти сказав, що ми виросли разом. Все це, — обводить пальцем приміщення, натякаючи на її речі та фото, — не схоже, що ми були просто друзями. Чому вчора не сказав правду?

Вона так войовничо задирає підборіддя, одразу нагадує мені минулу себе. З Поліною сперечатися було абсолютно безглуздо, і якщо їй щось не подобалося, вона не могла не згадати про це. Розумом розумію, що тепер переді мною інша людина, але серце твердить, що десь там є моя Полька. Її просто треба повернути.

— Ти тоді була не готова до цього, — трохи знизую плечима.З нею потрібно по шерсті, говорити ласкаво, але без фальшу. — Ти й зараз не готова, але я розумію, що чим більше минає часу, тим важче тобі буде повернутися до колишнього життя.

Після моєї відповіді її очі округляються. Чорт, мабуть, вона мене не правильно зрозуміла.

— Ти вважаєш, що я зможу повернутись до колишнього життя? Так просто?

— А чому ні? У тебе було чудове життя, у ньому було все так, як хотіла ти, чому тоді…

— Філіпе, ти не розумієш, — Полька вперто хитає головою, і мене це починає дратувати. — Стільки років минуло, я не можу просто почати з того моменту, де, як ти думаєш, для мене все зупинилося. Це неправильно стосовно Артема.

Знову він… щоб його.

— Мені начхати на нього, Поліно. Вибач. Мене хвилюєш тільки ти та наше з тобою життя.

— Яке я не пам'ятаю, — з часткою сарказму відповідає вона.

Поліна досить різко підіймається на ноги, злегка хитається, ніби намагається втриматись, але все одно продовжує рухатися. Уперта. Завжди була, навіть амнезія цього не змінила.

— Це ти зараз не пам'ятаєш, але якщо добре постаратися…

— Я старалася! — зненацька кричить Поліна, повернувшись до мене. — Я намагалася весь цей час, я перенесла стільки страждань, стільки болю, аби щось згадати, але нічого. Ніби нічого ніколи не було.

Це мене вбиває тут і зараз. Тумблер перемикається, в тілі неконтрольовано здіймається гнів на все це, і мене несе. Вона нічого нікому не сказала, просто сіла та поїхала, а ми застрягли у минулому. Я застряг. Я так сильно її кохаю, що готовий був все життя провести в пошуках, аби тільки не сидіти без діла, але це все одно складно.

— Точно щось було, якщо подивитися на фотографії та твої речі. На твої малюнки, статті, дипломи. На наші спільні спогади. У нас все було серйозно, Поліно, ми жили разом і хотіли одружитися. Але одного ранку ти просто зібрала речі та полетіла на своє завдання, а я потім три роки місця собі не знаходив. Ти хоч раз за ці дні подумала, як людям, яких ти покинула? Як мені було?

Між нами відстань більша за метр, але я відчуваю, як вона напружується. Безперечно, вона про це не думала. Головне, зрештою, що подумає Артемко, мати його.

— Мені начхати на Осадчого. Начхати що він подумає і що скаже, — роблю крок у її бік, заганяючи її у своєрідну пастку. — Начхати, що йому може не сподобатися, що ти не тільки його наречена Діана, а ще й моя Поліна. Ти для мене завжди була і будеш у пріоритеті. Зрозуміло?

Очі Поліни бігають туди-сюди, складається враження, що вона хоче втекти, але розуміє, що тікати нікуди й нема чого. Все вирішується тут і зараз.

— Але я тебе не пам'ятаю, Філіпе. Щось є, приховувати не буду, але цього недостатньо, щоб узяти й все відмотати назад.

Гаразд. Іншого виходу немає. Розумію, що, можливо, зарано, але, якщо вже на такій ноті, то відтепер буде лише правда.

— Ми дружили з дитинства, наші сім'ї жили в одному будинку, — упираючись долонею у стіну, нависаю над нею. — Коли тобі було шістнадцять, а мені вісімнадцять, ми каталися на роликах і ти перша мене поцілувала. Коли ти закінчила школу, ти запропонувала мені позбавити тебе невинності, тому що тобі подобалося моє тіло, і ти мені довіряла. Я відмовився. Через місяць ти все ж таки мене спокусила, але наступного дня вдала, що нічого не було.