11.

Рівно о дванадцятій годині приїжджає Поліна, і, тільки-но я відчиняю перед нею двері, усмішка розтягується на моєму обличчі. Кожна моя клітина реагує на неї так, як завжди, а серце досі не усвідомило, що воно не може мати те, чого хоче. Поки що не може, це питання часу та моїх зусиль.

— Привіт, — несміливо вітається Полька, і її щоки сяють яскравим рум'янцем. Незвично.

— Вітаю. Проходь, — пропускаю її всередину, а сам ледве стримую себе, щоб не доторкнутися до неї.

Яка вона гарна, яка ніжна. Все в цій дівчині чудово. Навіть у джинсах і простому светрі вона виглядає приголомшливо. Її довге каштанове волосся на вигляд як рідкий шовк, що обіймає плечі. Вона завжди була красунею, завжди на неї заглядалися чоловіки, але зараз виглядає так, наче зійшла з обкладинки модного журналу. Я не здивований, що Осадчий хоче її, хоч і готовий переламати йому руки за можливість торкатися її без перешкод.

Поліна проходить усередину квартири й з непідробним інтересом розглядає обстановку. Часу підготуватись у мене не було, тому все на своїх місцях, навіть те, що може її шокувати.

— Ти тільки переїхав? — запитує вона, звертаючи увагу на картонні коробки вздовж стіни.

— Не зовсім, просто не було часу все розкласти, — чи бажання. Мені все тут було чужим, хоч я й намагався розпочати життя з чистого аркуша, ніколи особливо не сподівався, що залишусь у цьому місті надовго.

Поліна проходить далі, їй цікаво все довкола, а я не зводжу очей із неї. Щемить у грудях, так багато хочу сказати та зробити, але щомиті себе зупиняю.

— Я радий, що ти прийшла. Розумію, що тобі, мабуть, все це здається диким...

— Чесно зізнаюся, це справді важко. Все це, — вона зупиняється навпроти великого комода у вітальні та бачить свої фотографії в рамках. — Я завжди хотіла дізнатися про себе, робила все можливе, але це було боляче.

Мені хочеться її обійняти, хочеться забрати весь цей біль собі, щоб знову побачити її безтурботну усмішку. Здається, ось вона — простягни руки й все вийде, але я стою на місці й уважно слухаю кожне слово.

— Лікарі поняття не мали, чи моя пам'ять повернеться, а жити постійно минулим було безглуздо, тому я залишила свої спроби та вирішила йти далі. Як є, — Поліна іронічно усміхається, а мені важко віриться, що це не Осадчий її до цього рішення підштовхнув. — Мабуть, тобі здається, що я легко здалася.

Не знаю, чого вона чекає від мене. Якщо говорити про виконану роботу, то я явно зробив більше, ніж вони разом узяті. Але я не знаю, що саме з нею сталося і чим це для неї обернулося. Спробую зрозуміти.

— Зовсім ні, — трясу головою.

— Просто якби мене хтось шукав, якби була якась зачіпка, то це б допомогло, а так… — Поліна важко зітхає, продовжуючи розглядати свої фотографії трирічної давності.

Чорт. Я ледве тримаюся, щоб не зірватись і не сказати, що вона не все можливе зробила. Втім, хіба мені судити? Я не був на її місці, але чудово пам'ятаю своє.

— Я шукав тебе з першого дня. Не було жодного дня, щоб не переконував себе, що ти жива, і не продовжував пошуки, — тихо кажу, намагаючись не перегнути, і так уже на межі.

Її очі наповнюються сльозами, але Поліна продовжує стояти з рівною спиною, стійко витримуючи емоції, що наринули, а от я не можу. Сам не розумію, як це відбувається, але моя витримка летить до біса, і за секунду я вже стою близько до неї, а мої руки на її тілі. Такому бажаному, найкоханішому.

Може, у всьому винне очікування чи чергове нагадування від Жанни, що це моя дівчина і я просто зобов'язаний їй це нагадати. Може, вся річ у тому, що вона тут, у мене у квартирі, серед своїх старих речей та фотографій, але мені буквально зносить дах.

— Довірся мені — і я покажу тобі все, що захочеш, — шепочу, торкаючись кісточками пальців її щоки. Мене ніби всього ламає від нашої близькості, але я маю її відчувати.

— Я вірю тобі, Філіпе, — вимовляє Поліна, підводячи на мене свої небесні очі, і моє серце готове вистрибнути прямо їй під ноги. — Я відчуваю зв'язок між нами. Не знаю, ким ми були одне одному у минулому, але розумію, що для нас обох це щось означало. Мені дуже страшно.

— Я знаю, — проковтнувши гостру грудку в горлі, з розумінням киваю. — Але я буду поряд протягом усього шляху. Я тебе більше не залишу. Ніколи.

По обличчю Поліни котяться сльози, але куточки губ підіймаються, наче вона рада почути саме це. Вона не відштовхує мене, не говорить про порушення допустимих кордонів, навпаки, присувається ближче і завмирає. А я просто не знаю, що робити далі. Я вже забув, як вона ідеально відчувалася в моїх руках.

— Філіпе, скажи чесно, — Поліна дивиться прямо мені в очі, ніби намагається зазирнути мені в душу. — Ти кохав мене?

Знову ми повертаємося до цього питання, але якщо продовжу тягнути гуму, вона вийде заміж за цього кретина Осадчого і наше минуле вже не матиме значення.

— Я й не переставав, Полько, — ковзаю долонею по задній частині її шиї, присунувши її голову ближче.

Не знаю, чи зможе вона відчути те саме, що відчуваю я, але імпульси, що пробігли через наші тіла, немов зв'язують нас знову. Подумки роблю позначку, що це гарний знак, але не встигаю особливо порадіти, як очі Поліни повільно заплющуються, а вона сама неприродно розслаблюється в моїх руках.