8.

Філіп

Вона виходить заміж. Моя Поліна.

Поки я займався її пошуками та всім навколо доводив, що вона жива, вона встигла завести стосунки  й погодитися стати чужою дружиною.

Якби вона сюди не приїхала, якби з нею не сталося те, що сталося, вона була б моєю дружиною і в нас могли бути діти.

Моєю. Вона завжди була моєю і тільки моєю. А тут цей придурок Осадчий. Як переконати її у тому, що цей паразит їй не потрібен, що, можливо, через нього вона страждає?

Не знаю, що робити. Все як у тумані, залишається лише безпорадно хапати ротом повітря, бо змусити її повірити, що в нас було все дуже серйозно — важко.

Декілька брудних чашок стоять на столі, але кофеїн мені вже не допомагає. Голова як чавунна, думки лізуть усілякі, марні.

Беру в руки телефон, не розуміючи, що мені робити. Здається, ось воно — щастя. Я знайшов її. Моя кохана жива, здорова, так само усміхається, але як її переконати в тому, що це не її життя і не треба виходити заміж за Осадчого — без поняття.

— Філе, ти взагалі бачив, котра зараз година? — бубонить собі під ніс подруга дитинства, коли я вирішую з кимось поділитися важливими новинами. — Нормальні люди сплять.

Може нормальні й сплять, але я не можу дозволити собі таку розкіш.

— Я знайшов Поліну, — змушую себе це вимовити вголос, раптом стане легше?

Пауза на тому кінці. Жанна копошиться, чую, що навіть упускає телефон, а потім бере, наче нічого й не сталося.

— О Господи… — важко видихає. —  Вона жива?

— Жива.

— Вона в порядку?

Навіть дуже. Не можу не зауважити, що виглядає моя Поліна просто чудово. Не знаю, як це можливо, але я кохаю її ще більше.

— Так. Вона у безпеці… — сильніше зажмурююсь. — Правда… заміж збирається.

Кисню не вистачає. Сам повірити у це не можу. Це ріже без ножа.

Кілька років тому, коли ми з Поліною ще офіційно не були разом, якийсь хрін називав себе її хлопцем і казав усім, що одного разу одружиться з нею. Я думав, що тоді боляче дряпало, бо хотів її з того часу, як ми закінчили школу. Але тоді був інший час, Полька і сама мене вже кохала, відбити її було не дуже важко. А зараз я просто розгублений. Між нами суцільно одні перешкоди.

— Як заміж? За кого? — чую по голосу, що Жанна шокована, не здивуюся, якщо за серце хапається. — Як вона може збиратися заміж після всього, що сталося? Вона весь цей час особисте життя влаштовувала?

Виходить, що так воно і було, ось тільки все набагато складніше, ніж здається.

— Вона мене не пам'ятає, Жанно. Зовсім.

Кілька довгих і нестерпних хвилин я коротко переказую Жанні все, що сталось за ці два дні. Як ми зустрілися, як Поліна дивиться на мене, ніби я просто перехожий на вулиці й що моя дівчина зовсім не розуміє, що мала раніше. Досі не можу повірити, що людина може забути своє життя, тут ніби й хотів би не пам'ятати деякі моменти, але вони, як на зло, спливають у голові.

— І вона не знає, що сталося з нею? — здивовано цікавиться Жанна. — Навіщо вона взагалі туди поїхала?

Гарне питання, але я намагатимуся з'ясувати.

— Поки що не ясно. Але мені здається, що тут справа не лише у повені. Не подобається мені, що все так вдало збіглося.

— Що ти будеш робити? Проводити розслідування?

— А що мені ще залишається?

Я вже склав план, за ніч розібрав усе по поличках, і перший у списку підозрюваних — Осадчий. Не вірю, що він хоч щось робив, йому найбільше вигідно, щоб Поліна нічого не пам'ятала і була з ним як чистий аркуш. Хоча в цьому є щось моторошне, ось кому треба звернутися за допомогою до психіатра.

— Філіпе, я не фахівець, поради тобі підкидати не буду, але ти впевнений, що з цього повинен починати?

— В сенсі? А з чого?

Якийсь час Жанна обмірковує відповідь, а я терпляче чекаю.

— Ти так довго її шукав, не опустив руки навіть тоді, коли всі її вже поховали, а вона тебе не пам'ятає зовсім. Це так несправедливо.

— Згоден, але я не можу залізти до неї в голову і щось там полагодити. У Поліни, швидше за все, якась психологічна травма, у понеділок я зустрічаюся з одним професором, зможу з ним поспілкуватися, що в таких випадках варто робити.

— Що тут робити? Додому її треба привезти, — невдоволено бурчить Жанна, наче це так просто. — Вона тут народилася і виросла, тут люди, яких вона любила, включаючи Єлизавету Семенівну. Ми швидко її змусимо все згадати. Не відкрутиться.

Про це я не думав. Не впевнений, що Поліна повірить мені настільки, що готова поїхати зі мною в інше місто. Хоча ідея хороша.

— Вона ще не готова, Жанно, я для неї чужинець, — потираю тильною стороною долоні втомлені очі. — Однієї особистої зустрічі замало, щоб вона мені повірила.

Була б моя воля, нікуди б не відпустив, але якщо занадто тиснутиму, вона взагалі злякається і не захоче наших зустрічей.

— Філе, ти — кохання всього її життя, ти що, жартуєш? До біса того мужика, за якого вона заміж збирається. Бери все у свої руки та привези її додому.