7.

Поліна/Діана

Я не сплю майже всю ніч. Постійно в голові прокручую все те, що вже встигла дізнатися, і якимось чином це вже вплинуло на мене.

Коли все ж таки провалююсь у сон, незрозумілі картинки миготять перед очима. Немає тривоги чи страху, як завжди зі мною відбувалося, але все одно щось мене в цих снах насторожує. Це щось нове за останні роки.

Уві сні я опиняюся у незнайомому місці. Мені здається, це чиясь квартира. Навколо антикварні меблі, висять картини, на великих вікнах кімнатні квіти, і найголовніше — я відчуваю запах кориці та яблук. Моє улюблене поєднання.

Я не бачу нікого поряд, але знаю, що в цьому місці я була досить часто, кожна річ одночасно рідна і чужа.

Хочу пройти далі, але це так важко, що спирає подих. Кожен крок дається важко, практично неможливо.

Поліна…

Чую з іншої кімнати. Серце прострілює радістю, відчуваю, як усміхаюся, але зрушити з місця, як і раніше, не можу. Як же так?

Та не встигаю нічого до ладу зрозуміти, як різко розплющую очі. Перед очима звичне велике вікно, завішане важкими світло-коричневими шторами.

Я вдома, у нашій спальні з Артемом. Хоча кілька секунд тому була зовсім в іншому місці. Хто мене кликав, цікаво?

Поліна… Поліна… Поліна…

Що я відчуваю, коли подумки так себе називаю? Нічого, наче нічого ніколи й не було. Швидше за все, тих фактів, що вже мені відомі, недостатньо, потрібно копати глибше, щоб дійти до істини. Але якщо почну щось робити, якщо почну копати, доведеться все це робити за спиною Артема.

Чи я готова йти проти його слова? Що він скаже, коли дізнається, що я спілкуюся з Філіпом — з людиною, яка йому зовсім не сподобалася і від якої він сказав триматися якомога далі? Але Артему не зрозуміти, як це — жити весь цей час і не знати, хто я і звідки. Його життя зовсім інше.

А ось Філіпа, здається, це все дуже турбує. Він готовий розповісти мені все, аби я тільки згадала хоч щось.

— Доброго ранку, кохана, — вітає мене Артем, тільки-но переступаю поріг кухні. — Щось ти сьогодні довго спиш. Щось болить?

У мене душа болить, але маю сумнів, що треба говорити про це.

— Погано спала вночі, — тихо відповідаю, сідаючи на кухонний стілець. На мені довгий щільний халат, а все одно холодно.

— Знову кошмари?

Як не дивно, ні. Вчора я теж переживала, що після такого стресу, цілком імовірно, повернуться кошмари, де я постійно тікаю стежкою лісу. Цей сон мені сниться з перших днів, але я так і не змогла вже кудись прибігти й побачити щось більше, ніж траву та стовбури дерев.

Цей сон сьогодні — безумовно щось нове, і неможливо не звернути увагу, що в ньому мені зовсім не було страшно.

— Просто якась тривога.

Артем киває, ніби подібне для нього знайоме, але сам він так міцно спав уночі, що навіть хропів. З одного боку, це чудово, він не відчуває моїх переживань і йому тоді за мене спокійно, але з іншого — чому він не бачить, що якщо заплющувати очі на очевидне, то рано чи пізно міхур лусне?

— Ти забиваєш голову нісенітницею, Ді, — робить він висновки, допиваючи свою каву. — Я бачив книги, які ти читаєш, і це дивно.

— Що саме? — несвідомо напружуюсь. Що вже не так із моїми книгами?

— Просто якийсь набір шкільної вчительки, невже тобі цікаво читати класику?

А що ще мені залишається, коли я тільки й роблю, що займаюся собою? Так, нехай в очах інших я дуже зайнята, у мене навчання, курси з англійської, тренування і масажі. А якщо є перерва між цими важливими заняттями, то я або у психотерапевта, або проходжу медичне обстеження. Весь мій календар забито, а тепер ще й підготовка до весілля. Але нічого з цього мені не подобається, нічого не викликає такого трепету, як самота з книгою у руках. Але Артем — ділова людина, для нього це марна трата часу. Він цілком може подумати, що я страждаю нісенітницею, і загалом правильно подумає.

— Це мене, навпаки, відволікає. Мені подобається читати.

Намагаюся не показувати, що мене кривдять його слова, але вранці мені важко стримувати емоції.

— Пробач, кохана, — Артем кладе долоні на мої плечі, згладжуючи гострі кути. — Я не хотів тебе образити, просто ти ці дні якась дивна. Я занепокоєний.

Артем завжди був у курсі всіх моїх справ і навіть думок, але що йому відповісти зараз? Якщо знову заїкнутися про минуле і про те, що хочу спілкуватися з Філіпом, він остаточно розгнівається і буде тільки гірше.

— Я в порядку, — притискаюся щокою до тильного боку його долоні. — Дні напружені, от і все.

Як добре, що можна все списати на підготовку до весілля.

— Це нормально. Але глянь на це з іншого боку, скоро ти станеш моєю дружиною, ми так про це мріяли.

Я щасливо усміхаюся, тому що це все, що можу зараз. Мені дуже шкода, що не виходить бути так оптимістично налаштованою, як він. Немає внутрішніх сил, щоб віддати цьому чоловікові всю себе без залишку. Мене наче щось стримує. Ще й цей дивний сон.

Коли Артем іде на роботу, я пересуваюсь квартирою як привид. Не знаю, що робити. У голові цілковитий бардак.