8.

Голова обертом. А раптом її хтось переслідував і Осадчий просто не хотів ризикувати? Та ну, є купа інших способів, менш офіційних і законних, але вони точно є.

Гаразд. Почекаю зі звинуваченнями, поки потрібно вирішити, що робити з Поліною та її амнезією. Чорт забирай, як може людина нічого не пам'ятати? Треба поспілкуватися на цю тему з професіоналами, має бути спосіб допомогти молодій дівчині вийти з травми та згадати хоча б щось.

Так поринаю у свої думки, що коли жіночі руки лягають на мої плечі, від несподіванки різко підскакую.

— Господи… Філе… — хмуриться Інга. — Ти як натягнута пружина.

— Вибач, — хитаю головою, намагаючись зібратися. — Я не чув, як ти зайшла.

— Багато роботи? — Інга розглядає мій робочий стіл і натикається на знайому теку. Вона точно знає, що у ній. За секунду незадоволено кривить обличчя. — Пошуки продовжуються?

Начебто нічого такого, але мені не подобається її тон.

— Так. Нічого не змінилося, — підходжу ближче до столу і швидко намагаюся все вкласти назад, щоб хоч кудись подіти руки. — Що ти тут робиш?

Інга має ключі від моєї квартири, але не пам'ятаю, щоб ми домовлялися зустрітися сьогодні.

— Як що? Я приїхала до свого чоловіка. Хотіла повечеряти.

Чорт. Мені зараз зовсім не до неї.

— Вибач. Я зайнятий. Якось іншим разом.

Обходжу Інгу та йду на кухню, щоб зробити собі каву. Мені потрібен кофеїн, щоб краще думати та вирішити, що робити далі. Я не можу сидіти й чекати, коли Поліна звільниться та покличе мене на прогулянку у парку. Потрібно переходити до рішучіших дій.

— Я розумію, що ти зайнятий, але, може, приділиш мені трохи уваги, га? — Інга підкрадається позаду і міцно обіймає. Від неї приємно пахне, але не так… все не так. Після того, як я знайшов Поліну, мені все більше хочеться тільки її дотиків.

— Я ж сказав, не сьогодні. Вибач.

Звільняюся від нав'язливих рук і вмикаю кавоварку.

— Думаю, тобі варто поїхати додому, — на одному подиху вимовляю, чудово усвідомлюючи, що це, можливо, наша остання зустріч. Тягнути безглуздо.

У кухні стає так тихо, що я буквально чую, як мозок Інги перетравлює мої слова. Зараз, можливо, почую багато нового про себе. Це є закономірним.

— Ти зовсім уже дахом поїхав, Філе… Просто збожеволів на своїх пошуках, нічого навколо не бачиш, — трохи нервово каже Інга.

Я мав рацію. Вона ніколи мене не розуміла, з чого їй починати це зараз робити?

— Наприклад, чого я не бачу? — з часткою сарказму питаю. Мене дратує, що люди впритул не хочуть розуміти, наскільки це важливо.

Та блін, зникла людина. Випарувалася. Чому це нікого не торкає?

— Життя! У нас може бути з тобою життя, але ти вперто вчепився у своє минуле і не відпускаєш його.

Ліниво проводжу поглядом по її тілу. У нас був секс, чого вона від мене завжди хоче? Я обіцяв, що постараюсь, але на більше надії не давав.

Намагався. Не вийшло. Кінець історії.

— Я бачила, як маніакально ти вчепився тоді в наречену Осадчого. Ти мало дівчині руки не зламав, а це не нормально Філіп. Потрібно щось змінювати, інакше буде пізно.

Щось змінювати у житті… таке відчуття, що це так просто: взяти та змінити.

Але мене зараз виводить з рівноваги інше.

— Чому ти сказала “наречена”? — перепитую, бо раніше не надавав значення, а тепер це слово ріже слух.

— Бо вона його наречена. Зазвичай, коли нормальний чоловік, коли кохає, робить пропозицію, а якщо дівчина погоджується, вона автоматично стає його нареченою, а потім — дружиною, — Інга стає в позу, вмикаючи образ якоїсь вчительки, а в мене всередині все перевертається.

Наречена? Серйозно? Вона ще й заміж за нього збирається? Твою матір.

— У них весілля призначене на кінець червня, про це вже писали у новинах. А ти все зі своєю Поліною носишся. Чи не час уже прийняти жорстоку правду, оплакати її та жити далі?

Шестерні в голові крутяться і крутяться. Напружую пам'ять, згадуючи, чи була у Поліни на пальці обручка? Мені здається, я помітив би, але так сильно нервував всю нашу зустріч, що просто міг не звернути уваги.

— Філе… ти чуєш мене, взагалі? Я що, зі стіною розмовляю? — Інга знову підвищує голос, і я нарешті фокусую зір на ній.

— Оплакати? Ти знущаєшся? Вона жива! Нікого оплакувати я не збираюся.

Напевно, подібне могло спрацювати, скажи вона все це минулого тижня, але не після того, як я бачив Поліну і тримав її у своїх руках.

— Це ти вважаєш, що вона жива, але за стільки років уже була б якась інформація, — продовжує висловлюватися Інга.

Це безперспективний діалог. Не знаю, на що саме вона сподівається, але її слова мають лише один ефект — ще більше відштовхують.

— Ти давно знаєш Осадчого? — примружившись, питаю я. Якесь погане почуття всередині зароджується.

— В якому сенсі? Усі про нього знають, — Інга невпевнено веде плечима. — У нас невелике місто, тим більше я журналіст. Я знаю всіх.