6.

Філіп

Черговий вечір проходить просто паршиво. Тільки-но переступаю поріг своєї квартири, думки починають болісно атакувати мій мозок. І начебто все досить просто і логічно, але мене це тільки ще більше бісить.

Два роки моя Поліна жила тут, відновлювалася після серйозних травм і намагалася зрозуміти, хто вона на карті життя. Я в цей момент ні хвилини не розслаблявся, постійно шукав і робив усе можливе. А що весь цей час робив Осадчий? Чому він нічого не зробив, щоб знайти її рідних? Невже це було так складно?

Припустимо, її документи могли загубитися, я бачив фотки з тих місць, та що там говорити, я вилетів сюди, тільки-но це стало можливим, і в мене, у прямому розумінні, відвисла щелепа, коли я побачив ступінь руйнувань, але невже в Осадчого не знайшлося ідей, як визначити особу без документів? Він мав, щонайменше, звернутися з цим питанням до поліції, а я вже мовчу про те, що він має кошти, щоб найняти детектива. Ні, щось тут не в'яжеться.

В інтернеті знаходжу деяку інформацію про його діяльність, судячи з усього, він адвокат, причому успішний, якщо збирається йти в політику. Йому тридцять п'ять років, список досягнень та елітна освіта, все настільки чисте та нудне, що блювати хочеться. Ідеальний тип з ідеальною репутацією. Чим він може їй подобатися?

Не витримую і набираю єдину людину, яка знає все про всіх.

— Філе, давно тебе не чув, — каже в динамік Артур — очі та вуха у цьому районі.

— Привіт, Арчі. Не відволікаю?

— Як ти можеш мене відволікати? Я завжди тобі радий. Чим цього разу завдячую?

Смішно.

— Я не можу зателефонувати просто так?

— Філіпе, ти ніколи не телефонуєш просто так, я вже звик. У чому річ? Викладай.

Артуру варто віддати належне, його вмінню втиратися в довіру можуть лише позаздрити. Він реально знає багато, спілкується з такими людьми, що іноді буває страшно. Але він має відмінну якість — своїх не видає, і я певною мірою вважаю себе його другом.

— Знаєш Артема Осадчого? Він начебто адвокат, — починаю я, спершись на спинку крісла.

— Він не начебто, а адвокат, — спокійно відповідає Артур. — Нормальний тип. Торік виграв якусь гучну справу щодо земельних ділянок десь у горах. Там будується готельний комплекс. Загалом, відгуки про нього гарні.

Не зовсім те, що я хотів почути. Цю інформацію можна і в Інтернеті прочитати.

— Мене цікавить, що він за людина, — відверто зізнаюся. Що ходити навколо?

— А чого такий інтерес до його особи? Він став цікавий твоїм босам? — резонне питання.

Насправді у мене повно роботи, від мене чекають конкретних рішень, а я не можу нічого робити, бо Поліна займає всі мої думки. Поки не дістануся правди — не заспокоюся.

— Ні. Це особисте.

Пауза. Чую, як Артур усміхається у слухавку. З особистих питань я ще ніколи йому не телефонував.

— Філе, якщо тебе цікавить щось конкретне — питай. Я поки що без поняття, чого ти саме хочеш. Кілька разів ми з ним спілкувалися, в основному у справі. Тямущий і відповідальний, подекуди навіть надто правильний і нудний, ти ж знаєш, я таких не люблю.

Те, що Осадчий надто правильний, видно одразу. Швидше за все, у нього сорочки у шафі висять по колірній гамі та по днях тижня, але хто я такий, щоб глузувати з цього?

— А ось батько його — набагато цікавіша особистість, — вимовляє Артур, і я різко вмикаюся.

— В якому сенсі? Він якась шишка?

— Якась? Філе, ти що, вчора приїхав? Нічого не чув про губернатора Руслана Осадчого?

Прізвище знайоме, але не можу згадати, де і коли на нього натикався. Може, від Інги, а може, в роботі спливало. Хрін його знає.

— Щось не пригадаю… — вбиваю в пошук Руслана Осадчого, і мені відразу спливає масивна постать у діловому костюмі.

Та й морда.

— Під Осадчим усе місто, Філе, і коли я говорю все, то саме це маю на увазі. Він там буквально король, усі на нього моляться.

Ось тобі й мінус невеликих міст. Знаходиться одна людина і підминає під себе всіх без винятку. Як правило, ставлення до таких, як до королівської сім'ї, поцілованої самим Богом, люди як зомбовані, слово честі.

І мені якраз це особливо не подобається. Чуття підказує, що Поліна не просто так опинилася у лапах найвпливовішої родини цього містечка. Осадчим під силу стерти її з лиця землі й нагородити новим ім'ям, але питання: навіщо? Де їхні шляхи перетнулися?

— Я не знаю, звідки інтерес до цієї сім'ї, Філе, але якщо в тебе немає конкретних завдань щодо них, то я б не радив потикатися, — голос Арчі стає тихішим, у ньому навіть чути дбайливі нотки.

— Чому? — дивуюся.

— Тому, що нічого ти не нариєш, там усе чисто. Осадчий не дарма займає це місце, під ним уся система, розумієш? Якщо ця людина захоче тебе прибрати, завтра про тебе ніхто не згадає.

Ці слова діють на мене як червона ганчірка на бика. Я поки що слабо розумію, як Поліна тут опинилася, але те, що нічого не випадково — помітно одразу.

Мене не лякають такі екземпляри, за свою кар'єру я чудово налаштував зв'язки по всій країні, навіть за її межами.