2.

Філіп

Дванадцята година. Зараз дванадцята година й одна хвилина. Вона так і не зателефонувала, а я просто не можу собі знайти місця. Кручуся по квартирі, як скажений собака, і нічого не можу зробити.

Блін, треба було взяти її номер. Навіщо я так безтурботно повівся і вручив їй свою візитку? Очевидно, це нова версія моєї Поліни злякалася і викинула мої контакти, щоб забути нашу зустріч як страшний сон.

Твою матір… З силою штовхаю стілець, і він голосно падає. Як так сталося, що вона мене не пам'ятає? Чому вона так спокійно дивилася на мене, наче я — чужий? Що з нею сталося? Чому вона так поводиться зі мною?

Не можу всидіти, підіймаю кришку ноута та вводжу отриману інформацію. Діана Вербицька. Паспортні дані є — дата народження, а це, скажемо так, взагалі навіть близько не має спільного з оригіналом, і багато всякої всячини. Навчається у місцевому університеті на дизайнера. Та невже… Поліна та ландшафтний дизайн. Жарт Всесвіту, не інакше. Моя Полька ніколи б такою нісенітницею не страждала, вона володіла словом і боляче ним дубасила. Її в універі називали мечем курсу, як напише, так хоч стій, хоч падай.

Мені ніколи не подобалася її робота. За те, що вона робила, можна було по шапці отримати, але дівчинка в мене була безстрашною. Нічого й нікого не боялася. Щоправда, працювати в якомусь серйозному виданні вона не могла, ніхто не брав на себе таку відповідальність. Довелося бути тінню інтернет-ресурсу, де журналісти проводили свої розслідування та писали викривальні статті й ніхто не знав, хто вони такі. Ось це їй подобалося. Анонімність. З цим у результаті і виникла найбільша проблема, адже я навіть не знав, куди та навіщо вона вирушила, і не лише я, а ще — її головний редактор.

Скільки разів я приїжджав до цього ідіота, скільки намагався добитися хоч чогось, скільки його поліція допитувала, але Поліна свої секрети тримала при собі, нікому не сказала куди їде і навіщо. Що її могло привести до цього міста? Про що і кого вона збиралася писати? Досі не зрозуміло.

На годиннику вже майже третя, від Поліни жодного слова. Я намагаюся опанувати  себе, увімкнути холодну голову і мислити ясно. Як так сталося, що вона з Осадчим? Де вони познайомилися, чорт забирай? Саме він ускладнює все завдання, адже вона явно переживає, що цей піжон подумає, і боїться його поранити. Ніби він соплива дівчинка. 

Поранити. Навіть не знаю, чи вживала Поліна колись зі мною це слово? Мої почуття вона не щадила, це точно. Діяла так, як хотіла, але я все одно її кохав.

Наші стосунки були як вогонь: небезпечні та божевільні, але без них нікуди. Три роки тому я навіть не підозрював, що втрачу її, а тепер як дурень сиджу і чекаю, що вона мені напише.

І вона пише. Десь після четвертої приходить смс, що вона чекає на мене через пів години в кав'ярні “Бісквіт”. Цікаво виходить. Судячи з навігатора та моєї кмітливості, це через дорогу від мене. Збіг?

Але думати ніколи, швидко одягаюся і, схопивши ключі та телефон, на всіх парах мчу у призначене місце. Від нервів б'є так, ніби я згоряю в лихоманці, але нічого мені не завадить побачити мою дівчинку і дізнатися, що з нею сталось.

Не можу повірити, що мої пошуки закінчилися. Здається, я так довго жив своєю ідеєю, що навіть порадіти нормально не в змозі.

Поліна з'являється рівно в той момент, коли випиваю другу склянку води та доводжу себе до ручки. Гарна. Витончена. Видно, що Осадчий грошей на неї не шкодує, але ж я теж не шкодував, ніколи. Нехай у мене не було такої кількості грошей, як зараз, але я старався. Як міг. Просто Полі це було не потрібно, бренди її не хвилювали, а одягалася зручно і просто. Але все одно була найгарнішою.

— Привіт, — вона зупиняється за метр від мене і дивиться так, ніби їй треба сидіти поряд із дикою твариною.

— Привіт… — різко підводжуся і випадково перекидаю склянку з водою, від чого вона падає і вміст виливається просто мені на джинси. — Чорт.

Незручна ситуація, але я такий радий, що вона прийшла, що не можу перестати усміхатися.

— Вибач, не розрахував…

Дівчина-бариста швидко підходить до нас, намагається переконати, що нічого страшного не сталося, але я навіть не надаю значення її словам. Все, що зараз важливе — переді мною. Моя дівчинка. Найкраща у світі, кохана.

— Ось, — Поліна простягає мені стопку серветок, піклуючись. — Вимочіть джинси, стане легше.

Мені ніколи вже не стане легше, адже вона так невпевнено почувається під моєю пильною увагою, що вити хочеться. Але нічого не можу з собою вдіяти. Минуло дуже багато часу, відколи я ось так дивився на неї, як міг її торкнутися і навіть поцілувати. Боже, як я хочу її поцілувати. Все віддав би за таку можливість.

— Вибач, мабуть, нерви зовсім ні до біса… — підібгавши губи, промокаю серветками свої мокрі джинси. — Незручно вийшло, так, Поліно?

— Я — Діана, — твердо звучить її голос — і я відразу ж підіймаю голову.

Отже, Діана. Ну добре. Я вмію бути терплячим.

— Гаразд. Мені трохи дивно, але гадаю, що зможу звикнути.

Хвилина, а може й більше. Полька наважується сісти навпроти, але тримається відсторонено, ніби піде за п'ять хвилин. Не відпущу. Не зможу — і все тут.

— Ти сюди досить швидко дістався, — починає вона, і її голос — музика для моїх вух.