1.

Поліна/Діана

Одного разу мій лікар сказав мені, що я народилася в сорочці. Мало хто вижив би після такого нещасного випадку, як я, але я не сильно слухала його слова. Мені було боляче як фізично, так і душевно, адже зовсім не розуміла, хто я і де перебуваю.

Мій перший спогад пов'язаний з лікарняним запахом і білими халатами, а ще — один суцільний біль і почуття втрати. Наче я вже тоді сама себе поховала, хоча за фактом, була жива. Але нічого не пам'ятаю. Абсолютно. Усі мої спроби хоч якось ухопитися за канат, який би привів хоча б кудись, закінчуються провалами та страшною істерикою. Я обіцяла Артему, що більше не знущатимуся зі своєї психіки та залишу все, як є, хоч це буває часом нестерпно.

Як людина може жити й не знати, хто вона? Це питання я ставлю собі вже майже три роки, але ніхто мені на нього не може відповісти. Останній мій лікар говорив, що зі мною могли відбуватися дуже страшні речі, таким чином психіка захищається і не пускає свідомість до правди. Дуже зручно таке припускати, але ніхто навіть не здогадується, як мені насправді.

Що могло зі мною в минулому статися такого жахливого, що моя психіка закрилася на всі замки? Що я втратила і як повернути себе?

Ці три роки пролетіли досить швидко. Мені пощастило познайомитися з Артемом, який зробив для мене стільки всього, що одразу й не перелічиш. Цей чоловік став мені всім, кожен день протягом цього часу він тримав мене за руку і відкривав цей світ заново. Не перестану бути йому вдячною за все.

— Не налягай на солодке, Діано, вже досить пізно, — ніби ненароком каже Тьома, спостерігаючи, як я пережовую шматочок торта.

— Так, точно, — погоджуюсь, витираючи рот серветкою. Не хочу йому говорити, що я майже цілий день нічого не їла, а той салат в обід пролетів повз, навіть смаку не пам'ятаю. — Просто він такий смачний.

— Гарні сукні у тебе в шафі варті того, щоб від нього відмовитися.

В Артема є пунктик щодо зайвої ваги. Він суворо контролює все, що я їм, і іноді робить це не надто тактовно. Але я просто нервуюсь, а коли я нервуюсь, мені хочеться солодкого. Швидше за все, сама того не підозрюючи, ця звичка залишилася з минулого життя, але не можу згадати, який епізод викликав цю тягу до солодощів.

Поки Артем відвертається до своїх колег, знову кидаю короткий погляд на чоловіка, що майже пів години не зводить з мене очей. Зазвичай мене напружує, коли на мене витріщаються люди, але з ним такого почуття немає. Сама не розумію чому.

Він так летів до мене через увесь зал, так був рішуче налаштований, а лише помилився. Буває. Хоч щось у мені здригнулося, коли він узяв мене за руку і зазирнув у вічі. Глибоко всередині я відчула щось схоже на радощі, а потім мені різко захотілося плакати. Вже вкотре переконуюсь, що я божевільна, але Артем завжди каже, що накручую себе. Він мене кохає, я це відчуваю. Не кохав би, не зробив того, що зробив він, і це для мене ще досі загадка, адже я не розумію — за що?

— Я ненадовго відійду, — нахилившись, шепочу Артему у вухо. — До туалету.

Повернувшись до мене, він ледь помітно киває, а потім торкається мене губами. Завжди так робить, коли один із нас кудись іде, наче кожна розлука — маленька смерть. Він взагалі дуже романтичний, іноді дратують його зайві прояви кохання, але зізнатися в подібному не можу.

— Тільки ненадовго, — застерігає він. — Ми скоро їхатимемо.

— Гаразд, — з радістю погоджуюсь, адже втомилася від цих заходів.

Коли я прийшла до тями в реанімації, поруч нікого не було. Зовсім. Тільки медсестри, які казали, що все буде добре, і що я велика розумниця, що буквально повернулася з того світу. Лише за кілька днів до мене прийшов Артем і сказав, що це він мене знайшов і привіз до лікарні. З того часу ми не розлучалися. Не можу згадати жоден день, коли його не було поруч, особливо це допомагало, коли почалася реабілітація і я просто вила від болю, коли розминали кінцівки.

Я буквально пройшла пекло, відмовившись від раю. Чим не іронія, так?

У туалеті ретельно мию руки, полощу рота, щоб позбутися смаку солодощів, і приводжу себе в порядок. З дзеркала на мене дивиться вродлива за мірками сучасності дівчина, а ще — доглянута і дорого одягнена. Це все заслуга Артема, адже я ніколи ніде не працювала, тільки займаюсь собою та своїм здоров'ям. Ну, ще супроводжую Артема на всіх заходах, важливих для його кар'єри, і сором'язливо усміхаюся. У цьому мені немає рівних.

Багато хто, напевно, позаздрив би моєму життю, але все одно не можу заспокоїтися і перестати копатися в пам'яті. Раптом знайду щось цікаве? Людина не може бути з нізвідки, адже так? У мене мали бути батьки та друзі, хтось мав мене шукати.

Але насправді мене ніхто не шукав, жодних зачіпок, а з втраченими документами та пам'яттю дуже складно відновити колишню особистість. Тепер я Діана Вербицька, дівчина без минулого з важливим сьогоденням.

— Поліно…

Тільки-но виходжу з туалету, переді мною виростає сильна постать. Це той самий чоловік, який обізнався, його запах врізається у ніздрі.

— Я не… — роблю невеликий вдих, відчуваючи, що мені подобається, як він пахне. — Я не Поліна. Мене звати Діана.

Він дивиться впритул, його очі наче калейдоскоп золотого та зеленого, і це просто неймовірно гарно. Як і він. Він дуже високий і підтягнутий, а волосся в цілковитому безладді, але це його зовсім не псує.