Частина 9

Таксист висадив мене за кілометр від зупинки. Він навідріз відмовився їхати до кладовища вночі, під зливою, глянувши на моє бліде обличчя й перев’язану, сочиться кров’ю руку. Я кинув йому зім’яті купюри й вийшов під крижаний ливень.

Багнюка чвакала під кросівками. Траса була абсолютно порожня, чорна, як дно криниці. Дощ змивав із мене піт, змішувався зі сльозами й кров’ю, та я майже не відчував холоду. Усередині все вигоріло. Залишилася лише одна пульсівна думка: дійти до кута. Знайти Антона. Закопати камінь.

Кладовище зустріло мене вороже. Дерева гойдалися на вітрі, скрипіли, ніби намагалися перегородити мені шлях. Я переліз через низьку огорожу біля дороги, не бажаючи йти центральною алеєю повз її білий пам’ятник. Я стискав у лівій руці відбиту гранітну сумочку так сильно, що нігті впивалися в долоню. Важкий, крижаний шмат каменю тягнув до землі.

«За зруйнованою каплицею, в самому кутку», — пульсували в голові рядки зі щоденника Костика.

Я продирався крізь зарослі ділянки. Колючі кущі рвали одяг, я спотикався об невидимі в темряві горбики, падав у розкислу глину, але одразу підводився. Права рука палала пекельним вогнем — рана, симетрична відколу на статуї, пульсувала в такт ударам серця. З кожним моїм кроком углиб кладовища цей біль посилювався, ніби невидима пуповина натягувалася до межі.

Нарешті попереду майнуло цегляне остов’я старої каплиці. Дах давно обвалився, вікна зяяли чорнотою. Я обійшов її, ковзаючи по мокрій траві.

Найвіддаленіший кут кладовища. Занедбаний, темний, затиснутий між глухим бетонним парканом і заростями бузини.

Я посвітнив туди телефоном. Батарея сідала, екран блимав. 

У світлі ліхтарика з мороку вирвало перекошений, іржавий залізний хрест. Таблички не було — лише вицвіла фотографія під потрісканим склом і напівстерті літери, написані олійною фарбою: «...тон ...отов».

Антон. Перший наречений. Той, хто все це почав, замовивши пам’ятник своїй ненародженій нареченій у повний зріст. Той, хто замерз біля її гранітних ніг, намагаючись зіграти з нею в сім’ю.

Я впав навколішки просто в багнюку перед його могилою. 

Горбик майже зрівнявся із землею.

Я підняв гранітну сумочку, щоб ударити нею по розкислому ґрунту й почати копати, аж раптом дощ... припинився.

Не просто перестав іти. Зник шум вітру. Зникла пронизлива сирість. 

Мої коліна більше не грузли в крижаній багнюці — я стояв на м’якому, пухнастому килимі. В ніс ударив густий, одурманливо приємний запах свіжої випічки, кориці й того самого чистого, морозного білизняного духу.

Світло ліхтарика змінилося теплим, жовтуватим світлом торшера.

Я підвів голову. 

Я був не на кладовищі. Я стояв у передпокої невеликої, але неймовірно затишної квартири. На вішалці висіла моя куртка. Із кухні долинало тихе бурмотіння телевізора й шкварчання сковорідки.

З кухні вийшла вона.

Вона не була кам’яною статуєю чи монстром з виколотими очима. Це була та сама дівчина з моїх перших снів. Жива. Тепла. З рум’янцем на щоках. На ній була проста домашня сукня, що підкреслювала округлий живіт. В обох руках вона тримала рушник.

— Глібе, ну ти чого там застиг? — її голос був м’яким, сповненим щирої, непідробної турботи. Вона підійшла ближче й лагідно торкнулася моєї крижаніючої щоки. Від її пальців ішов абсолютний спокій. — Ти ж увесь промок. Втомився на роботі?

Я дивився в її карі, променисті очі й відчував, як із мене йдуть останні сили. Лють, страх, відчай — усе це розчинялося в її погляді. Мозок благав мене здатися. Навіщо тікати? Навіщо мерзнути в багнюці? Ось воно — щастя. Мене тут чекають. Мене тут люблять. Треба лише відпустити цей важкий камінь із лівої руки й обійняти її. Зробити крок у це тепле, жовте світло назавжди.

Вона м’яко потягнула мене за ліву руку. 

— Кинь це, милий. Ходімо вечеряти. Я твій улюблений чай заварила.

Мої пальці здригнулися. Камінь почав вислизати.

І тут права рука — моя поранена рука — вибухнула таким болем, що в очах потемніло. Я інстинктивно притис її до грудей і глухо застогнав.

Біль — це життя. Біль — це якір реальності. 

Я подивився на її ідеальне, любляче обличчя.

— Я не Антон, — прохрипів я, стискаючи щелепи так, що аж хруснуло. — І я не Костик.

Її усмішка здригнулася. Тепле світло в передпокої почало блимати.

— Я. Тобі. Не. Чоловік! — закричав я, з усієї сили вганяючи уламок каменю, затиснутий у лівій руці, просто в м’який килим біля її ніг.

Ілюзія розлетілася на друзки з оглушливим, скляним дзвоном.

Тепле світло зникло. В обличчя знову вдарила крижана злива. Я стояв навколішки в могильній багнюці. 

Наді мною височіла вона — сіра, потріскана, з чорними проваллями замість очей. Вона тягнула до мене свою єдину руку, а з її рота виривався беззвучний крик люті й паніки.

— Забирай свій посаг! — заревів я.

Я вдарив каменем у розкислену землю. Ще раз. І ще. Багнюка бризнула в обличчя. Я рив землю лівою рукою, як пес, роздираючи коріння, ламаючи нігті об дрібні камінці. Я викопав ямку завглибшки з пів метра просто біля підніжжя іржавого Антонового хреста.

Олена метнулася до мене. Крижані пальці вп’ялися мені в плече, прориваючи тканину кофти, намагаючись відштовхнути мене від могили. Її дотик обпікав холодом.

Я розтиснув пальці й жбурнув гранітну сумочку на дно ями. 

А потім згріб здоровенний ком мокрої глини й завалив її зверху.

— РОЗЛУЧЕННЯ! — викрикнув я в чорне небо, утрамбовуючи багнюку кулаком.

Хватка на моєму плечі миттєво ослабла. 

Я обернувся.

Олена більше не дивилася на мене. Її викручувало, ніби невидимим магнітом її притягнуло до могили Антона. Вона впала навколішки перед іржавим хрестом. Її кам’яні, сірі губи беззвучно ворушилися. На мить мені здалося, що в чорних проваллях її очей блиснули сльози. Вона притиснулася обличчям до мокрої землі там, де був закопаний її якір, — до того, хто справді любив її до нестями.