Частина 8

— Сідай, Глібе.

Її голос не відбивався від стін. Він звучав просто в моїй голові — сухий, шарудкий звук, схожий на землю, що осипається в могилу.

Я дивився на цю пародію на людину, на її обрублену кам’яну руку, з якої капала густа чорна гидота, і розумів одну просту річ. Якщо я зараз кинусь до дверей, вона мене вб’є. Не фізично розірве на шматки — вона просто вип’є з мене рештки волі, накине на розум свою сіру пелену, і я отямлюся, висячи в петлі, як той студент Костик.

Вона грала в сім’ю. І щоб вижити, мені треба було підіграти.

Я повільно опустився на стілець. Дерев’яне сидіння рипнуло. Моя права рука, замотана в просочену кров’ю кофту, пульсувала так, що темніло в очах, але я поклав її на коліна, ховаючи під стіл.

Олена вдоволено кивнула. Її чорні провалля очей не відривалися від мого обличчя. Вона підійшла до столу, взяла лівою, цілою рукою заварювальний чайник і хлюпнула в мою кружку окріп.

Я глянув у кружку. Там була не вода. Там була брудна, каламутна жижа з сухими сосновими голками, що плавали на поверхні, й крупинками землі.

— Пий, — лагідно прогарчала вона.

Я підніс кружку до губ, удаючи, ніби роблю ковток, але лише торкнувся краю крижаного фарфору. В ніс ударив трупний, солодкуватий запах гниття.

Олена відвернулася й підійшла до свого «гнізда» з моїх речей. Вона опустилася навколішки й почала колихати згорнутий білий халат, тихо, беззвучно наспівуючи колискову.

Мій погляд гарячково заметався кімнатою в пошуках зброї, ключів, будь-чого. Я ковзнув рукою під стільницю, намагаючись намацати там бодай цвях, щоб відкрутити ніжку стола.

Та замість дерева мої пальці натрапили на щільний, шорсткий згорток, приклеєний скотчем до внутрішнього боку стільниці.

Я завмер. Олена й далі гойдалася над «дитиною», стоячи до мене спиною.

Дуже обережно, боячись видати бодай шурхіт, я підчепив скотч нігтем лівої руки й потягнув. Згорток упав мені на коліна. То був зошит у м’якій обкладинці, добряче пошарпаний, із пожовклими аркушами.

На обкладинці ручкою, нерівним, сіпаним почерком було виведено: «Конспекти. Опір матеріалів. Костянтин В.»

Той самий Костик. Студент із сусіднього села, який повісився у 2010 році. Моя кімната — це була його кімната. Комендантка не давала мені підселення не з доброти. Сюди просто ніхто не хотів заселятися.

Я відкрив першу сторінку. Там не було опору матеріалів. Текст ішов суцільним потоком, без абзаців, написаний так, ніби автор кудись моторошно поспішав.

«Якщо ти читаєш це, значить, ти сів на мій стілець. Значить, ти — новий чоловік. Мені шкода. Я не зміг. Вона надто швидка.»

«Не намагайся втекти. Вона вшита в твою тінь. Не бий пам’ятник — усе, що ти зробиш із її каменем, повернеться до твого тіла. Ви повінчані землею.»

«Вона не зла. Вона просто застрягла. Її трагедія не в тому, що вона померла, а в тому, що вона не дочекалася. Їй потрібен не ти. І не я. І не Антон. Їй потрібен ІДЕАЛ чоловіка, якого в неї ніколи не було. Але ми всі — підробки. Рано чи пізно вона це розуміє й убиває нас, щоб звільнити місце для наступного.»

«Є лише один спосіб розлучитися. Я знайшов його в старих книжках із сільської некромантії. Смерть визнає лише смерть. Щоб розірвати шлюб, ти маєш повернути посаг справжньому нареченому. Антонові.»

«Антон лежить на тому ж кладовищі. За старою зруйнованою каплицею, в самому кутку. Його могила заросла, на ній лише іржавий хрест. Ти маєш узяти річ, яка належить ЇЙ, річ, що тримає її прив’язку, і закопати її в могилі Антона. Ти маєш передати її справжньому чоловікові.»

«Я вкрав із її плити кам’яну сумочку. Я збирався поїхати сьогодні вночі. Але вона знайшла мене раніше. Вона зрозуміла, що я хочу зробити. Вона вже стоїть за двер...»

На цьому запис обривався. Нижній край сторінки був зім’ятий і вкритий старими, побурілими плямами.

Я підвів очі. 

Олена перестала гойдатися. 

Вона повільно, неприродно вивертаючи шию, повернула голову в мій бік. Її чорні очі-діри втупилися просто в зошит, що лежав у мене на колінах.

Ілюзія затишку впала в одну мить.

Світло в кімнаті блимнуло й згасло, лишивши тільки сіре сяйво, що йшло від її шкіри. Запах морозної свіжості миттєво змінився нудотним смородом розритої могили.

Вона не закричала. Вона розкрила рот — і з нього вирвався звук бетону, що ламається під пресом.

Я схопився, перекидаючи стілець. На столі, просто переді мною, в калюжі моєї ж крові лежав шматок граніту — її відбитий фрагмент руки з сумочкою. Той самий якір. Той самий «посаг».

 Олена кинулася до мене. Не пішла, а саме кинулася — мов кинута лялька, ковзаючи над лінолеумом.

Я схопив лівою рукою кам’яний уламок. Він був крижаний і неймовірно важкий. У ту ж мить її крижані пальці зімкнулися на моєму горлі.

Мене відірвало від підлоги. Повітря зникло. Її обличчя опинилося за сантиметр від мого. Від неї тхнуло сирою землею й старою, застояною кров’ю.

— Нікуди. Не. Підеш, — прошкреботіла вона мені просто в обличчя. — Мій.

Я задихався. Перед очима попливли темні кола. Права рука бовталася батогом, згораючи від болю, а в лівій я судомно стискав гранітну сумочку.

Я зрозумів, що сил вирватися в мене немає. Вона розчавить мені трахею за кілька секунд. Треба було бити за її правилами.

— Я... не... твій... — прохрипів я, дивлячись у чорні безодні її очей. — Я... йду... до іншої!

Для істоти, зацикленої на ідеї ідеального шлюбу й зради, це було рівнозначно удару струмом.

Її обличчя перекосилося. У порожніх очах на частку секунди спалахнула людська, жіноча лють. Хватка на моєму горлі здригнулася, пальці трохи розтиснулися.

Цієї секунди мені вистачило. Я щосили вдарив її важким каменем, затиснутим у руці, просто в сіре, фарфорове обличчя.