Частина 7

Чоловік на «Ниві» висадив мене на першій-ліпшій автобусній зупинці на в'їзді в місто. Він не сказав ні слова — просто вдарив по гальмах так, що я ледь не впечатався лобом у бардачок, і смикнув важіль блокування дверей.

Я вивалився на асфальт, притискаючи до грудей праву руку, замотану знятою через голову кофтою. Тканина вже просочилася кров'ю і потемніла. «Нива» верескнула шинами й помчала геть, залишивши мене у хмарі сизого вихлопу.

Місто. Галасливе, сіре, байдуже місто.

Повз проїжджали машини, на зупинці люди чекали маршрутку, втупившись у телефони. Тут пахло бензином, сирим асфальтом і шаурмою. Ніякої мокрої землі. Ніяких туй.

Я глибоко вдихнув це брудне міське повітря, і мене затрясло — відкат після адреналіну. Здалося, що я врятувався. Я вирвався з її радіуса. Камінь не може ходити по бетону, привиди не їздять у метро. Я в безпеці. Треба тільки зайти в травмпункт, набрехати, що напоровся на арматуру, а потім повернутися в гуртожиток, забрати документи й поїхати. Куди завгодно. Хоч на Аляску.

До гуртожитку я добирався на трамваї. Сидів у самісінькому кутку, колисаючи пульсуючу від болю руку, і здригався щоразу, коли двері із шипінням відчинялися. Але у вагон заходили тільки втомлені студенти й пенсіонери. Білих постатей серед них не було.

Я підійшов до знайомої будівлі з червоної цегли. Вахтерка, Марія Василівна, як зазвичай, сиділа за склом, розгадуючи кросворд. Я хотів прослизнути повз, опустивши голову, щоб вона не побачила кров на імпровізованому бинті.

— О, Глібе, з'явився, — не піднімаючи очей, кинула вона.

Я завмер.

— Добридень.

— Ти б дружині своїй сказав, щоб хлоркою так не захоплювалася, — пробурчала вахтерка, вписуючи слово в клітинки. — Намиває там із самого ранку, на весь коридор тхне. У нас тут не лікарня. І скажи, щоб візочок із проходу прибрала, прибиральниця скаржиться.

Ноги приросли до лінолеуму.

— Яку... дружину? Який візочок? — мій голос прозвучав як жалюгідний писк.

Марія Василівна нарешті підняла на мене очі, зсунувши окуляри на ніс.

— Твою дружину. Оленку. Яка ключі в мене запасні брала о восьмій ранку. Ти чого блідий такий? Пили, чи що, на вихідних? Іди давай, сімейний.

Я не пам'ятаю, як дійшов до сходів.

Реальність знову тріщала по швах. О восьмій ранку я тільки їхав на велосипеді до цвинтаря. Як вона могла брати ключі? Хто стояв перед вахтеркою? Шматок каменю? Чи мана, що змусила стару жінку бачити те, чого немає?

Я піднімався на свій четвертий поверх, і з кожним кроком звичні запахи гуртожитку — смажена картопля, сигаретний дим, дешевий дезодорант — зникали. Їх витісняв той самий запах.

Мороз. Чиста тканина. І тепер до нього домішувався різкий, стерильний запах хлорки. Запах лікарні. Запах моргу.

Мої двері були в самісінькому кінці коридору.

З-під щілини пробивалося м'яке, тепле світло.

Я дістав ключ лівою, здоровою рукою. Пальці тряслися так, що я двічі впустив його на підлогу. Нарешті метал брязнув у замковій щілині.

Я штовхнув двері.

Моєї кімнати більше не було.

Тобто стіни, вікно й радіатор залишилися на місці. Але все інше... Це більше не був барліг студента-другокурсника.

На столі, де раніше валялися конспекти і крихти від чипсів, лежала біла мереживна скатертина. Вікно, яке я ніколи не завішував, тепер було щільно закрите цупкими шторами у дрібну квіточку. На підвіконні стояли горщики з геранню.

Усе було стерильно, маніакально чисто. Ні пилинки.

Але найстрашніше було в кутку.

Моє ліжко було присунуте до стіни. А поруч із ним із моїх речей — зимової куртки, светрів, пледа — було споруджено щось на зразок гнізда. Воно скидалося на колиску. Саморобну, м'яку ямку, в центрі якої лежав згорнутий валиком білий халат.

До горла підкотила нудота. Це була пародія на побут. Збожеволіла смерть намагалася гратися в дочки-матері в моєму гуртожитку.

Я зробив крок усередину. Підлога рипнула.

Дверцята шафи були прочинені. Моїх футболок і джинсів там не було. На вішаках акуратно висіли сукні. Старі, що вийшли з моди, сукні з цупкої тканини.

Вона не просто прийшла сюди. Вона тут «жила». Вона готувала місце для нас утрьох: для себе, для мене й для дитини, яка так і не народилася у 2004 році.

І тут я побачив це.

На мереживній скатертині стояла та сама біла чашка з тріщинкою. Над нею підіймалася пара — чай був заварений щойно. 

А поруч із чашкою, на тарілочці, лежав предмет.

Я повільно підійшов до столу. 

Це був шматок сірого граніту. Відбитий фрагмент руки, що стискала сумочку. Та сама частина пам’ятника, яку я відбив кувалдою кілька годин тому на цвинтарі за п’ятдесят кілометрів звідси.

Камінь лежав на тарілці. А з-під нього, просочуючи мереживну скатертину червоним, розтікалася калюжка свіжої крові.

Я почув звук. 

Позаду. Від дверей.

Легке клацання замка. Хтось зачинив двері зсередини.

Я повільно обернувся.

Вона стояла між мною і виходом. 

Не статуя. І не та тепла, жива дівчина з моїх перших снів.

Це було щось середнє. Жахливий гібрид. У неї була бліда, майже сіра шкіра, вкрита дрібною сіткою тріщин, наче старий фарфор. Очі — цілковито чорні провалля, у яких не було ні білків, ні зіниць. Вона була одягнена в ту саму сукню, але тепер вона здавалася брудною, знизу забрудненою землею.

Правий рукав її сукні безвольно звисав. Там, де мала бути кисть із сумочкою, зяяв обрубок, з якого на лінолеум капала густа, темна кров. Точно так само, як із моєї руки.

Вона дивилася на мене своїми проваллями.

А потім її губи, тверді й сірі, розійшлися в болісній, зламаній усмішці.

— Ти рано, — сказала вона. Голос звучав так, ніби два камені труться один об одного. — Я ще не встигла зварити суп.