Частина 6

Фотографія на екрані телефона була вироком. Тікати на інший край країни не мало сенсу, якщо «воно» вже може бути в моїй замкненій кімнаті, стояти наді мною, поки я сплю, і тримати мій телефон своїми кам’яними пальцями.

Дистанція не працювала. Вона вже всередині. Вона просочилася в моє життя, як вода в тріщину, і тепер замерзала, розриваючи мене зсередини.

Був лише один спосіб це зупинити. Зруйнувати форму. Вбити камінь.

Я вилетів із кімнати. Мама була в городі — я бачив її крізь вікно: вона полола грядки, низько зігнувшись. Це було мені на руку. Я прослизнув через веранду у двір, намагаючись не шуміти, і пірнув у старий дідусів сарай.

Там пахло машинною оливою, пилом і сухою землею. У кутку, серед іржавих грабель і лопат, стояла кувалда. Дід колись забивав нею залізні палі для паркану. Руків’я було з товстого, потемнілого від поту дерева, бойок — масивний шмат тупої, безжальної сталі. Кілограмів шість, не менше.

Я схопив її. Вага кувалди в руках трохи протверезила. Це було щось реальне. Фізичне. Те, чим можна трощити.

Я викотив із двору старий велосипед, поклав кувалду на раму, притримуючи однією рукою, і погнав до траси.

Була десята година ранку. Світило бліде, холодне сонце. Повз проїжджали рідкісні машини, хтось сигналив, але я не дивився по боках. Я крутив педалі так, що м’язи на стегнах палали. Я був сповнений злої, відчайдушної рішучості. Страх змінився тваринною люттю. Я не збирався дозволити шматку граніту й мертвій дівчині стерти мене.

Цвинтар зустрів мене тишею. Вдень він виглядав зовсім інакше: звичайні хрести, вицвілі штучні квіти, суха трава. Жодної містики. Просто звалище людської пам’яті.

Я кинув велосипед просто на узбіччі. Перехопив кувалду обома руками й пішов стежкою між могилами.

Пам’ятник білів попереду. Вдень він здавався ще недоречнішим. Надто чистий, надто детальний.

Я підійшов впритул.

Моєї куртки на ній більше не було. Чорного пакета, чашки, чаю та яблук — теж. Плита була абсолютно чистою. Хтось прибрав усе це за ті кілька годин, що мене тут не було.

Але мені було байдуже.

Я став перед статуєю. Олена дивилася поверх моєї голови — вдалину, на трасу. Спокійна. Вічна. Та, що чекає.

— Усе, — хрипко сказав я. Мій голос тремтів, але я стис зуби. — Досить.

Я розставив ноги ширше, замахнувся, заводячи важку сталь за плече, і з силою, з криком, вклавши в удар увесь свій жах і ненависть, обрушив кувалду на її руку. На ту саму, в якій була сумочка.

*КРАААХ!*

Звук удару металу об камінь виявився оглушливим. Від бойка бризнули сірі іскри. Руків’я судомно смикнулося, віддавши в мої долоні такою вібрацією, що я ледь не впустив кувалду.

Сумочка й частина кам’яної кисті відкололися і глухим стуком упали в траву. На ідеальному білому граніті утворився потворний, нерівний скол.

— Отримай, сука! — видихнув я, задихаючись.

Я знову заніс кувалду, цілячись нею просто в обличчя.

Але в ту мить, коли м’язи напружилися для другого удару, мою праву руку пронизав сліпучий, нестерпний біль.

Я завив, випустивши кувалду. Вона важко гупнула об плиту. Я вхопився за своє праве зап’ястя.

Воно пекло так, ніби його сунули в окріп. Я задер рукав кофти й побачив, як у мене на очах шкіра лопається, оголюючи м’ясо. Рвана, потворна рана — точно такої ж форми, як скол на кам’яній руці статуї. Кров хлинула густим струменем, заливаючи пальці й капаючи на гранітну крихту біля моїх ніг.

Я відступив, задихаючись від болю й шоку.

«Симбіоз.» Вона прив’язала себе до мене. Я не міг розбити її, не розбивши себе.

— Що ж ти робиш, дурню... — пролунав ззаду тихий, скрипучий голос.

Я різко обернувся, притискаючи закривавлену руку до грудей.

На доріжці, метрів за десять від мене, стояв старий. У вицвілій штормівці, гумових чоботях і з мітлою в руці. Цвинтарний сторож. Він не виглядав наляканим. Він дивився на мене з важким, втомленим співчуттям.

— Ви... ви бачили? — заїкаючись, видавив я, кивнувши на рану. — Ця тварюка... вона...

— Тварюка? — старий похитав головою й повільно пішов до мене, шаркаючи чоботами. — Це дружина твоя. А ти на неї з кувалдою. Хіба ж так можна, Глібе?

Моє ім’я з його вуст прозвучало як постріл. Я ніколи його не бачив. Я не носив бейджик.

— Звідки ви мене знаєте? — я зробив крок назад, упираючись спиною в холодний камінь пам’ятника.

Старий зупинився поруч, сперся на держак мітли. Подивився на відбиту кам’яну сумочку в траві, потім на моє закривавлене зап’ястя.

— Та ти ж сам мені представлявся, — спокійно відповів він. — Минулого тижня. Приходив, огорожу фарбував. Казав: «Я Гліб, чоловік Олени. Ми нещодавно розписалися». Я тобі ще пензлика позичив, у тебе свого не було.

Світ навколо мене похитнувся. Повітря стало густим, як кисіль.

— Я не фарбував огорожу... Я був у місті... на навчанні...

— Був, — кивнув старий. — А тепер тут. Антон теж спочатку в місто поїхати намагався. І Костик, студент, намагався. Тільки куди ж ти від сім’ї поїдеш? Вона не пустить. Дружина вона хороша, вірна. Тільки самотності не терпить.

Він нахилився, крекчучи, підняв відбитий шматок каменю із сумочкою й поклав його на край надгробної плити.

— Дарма ти її вдарив, синочку. Вона образу запам’ятає. Камінь — він холодний, але все відчуває. Іди-но ти додому, перев’яжися. А кувалду я заберу. Не потрібні в сім’ї сварки.

Я дивився на сторожа, і мене накривало розумінням, від якого хотілося здерти з себе шкіру.

Це був не просто привид. Це була хвороба, що заразила не тільки мене, а й саму реальність довкола. Сторож щиро пам’ятав, як я фарбував огорожу. Касирка в будівельному пробивала мені мішки. Телефон знімав відео. Система вже вписала мене в роль її чоловіка, замінивши реальні факти сфабрикованими. Я став Антоном. Я став Костиком.