Частина 5

Решту шляху я не пам'ятаю. Не тому, що знову стався провал — просто мозок перейшов у режим автопілота. Я йшов узбіччям, сахаючись від шуму власних кроків. Кожна тінь від дорожніх знаків здавалася мені фігурою в сукні, кожен порив вітру — холодним диханням у потилицю.

Телефон у кишені я вимкнув. Просто затиснув кнопку до вібрації, щоб він здох. Я не хотів знати, чи прийдуть ще повідомлення. Не хотів бачити, як на екрані з'являються слова, яких не міг написати ніхто живий.

У селище я зайшов, коли небо тільки почало сіріти. Заспівали перші півні, десь загавкала собака. Це нормальне, ранкове життя різонуло по очах. Я почувався брудною плямою на тлі звичайного світу.

Я пробрався у свій двір, намагаючись не рипіти хвірткою. Тихо відчинив двері своїм ключем. У хаті пахло вистиглою піччю та маминою випічкою. Я скинув вимазані багнюкою кросівки прямо на веранді, стягнув джинси, жмутом кинувши їх у таз у ванній, і довго мив руки під крижаною водою. Я тер пальці милом, поки шкіра не почервоніла, але мені все одно здавалося, що під нігтями залишилася цвинтарна земля.

Потім я замкнувся у своїй кімнаті.

Спати я не збирався. Заплющити очі означало знову опинитися на тій кухні, з тією чашкою чаю. Я мусив зрозуміти, з чим маю справу. Раціональна частина мене билася в агонії, вимагаючи знайти медичне виправдання — шизофренія, лунатизм, роздвоєння особистості. Але інша частина, та, що бачила відео, знала: хвороба не відправляє повідомлення з вимкненої сім-карти.

Я відкрив ноутбук. Екран ударив по очах білим світлом.

Ім'я. Я мусив згадати ім'я на пам'ятнику. Я бачив його мигцем, коли підходив уперше, але мій мозок старанно ховав його, як ховають небезпечний предмет від дитини.

Я закрив обличчя руками, змушуючи себе повернутися туди, на залиту сонцем доріжку. Камінь. Золоті літери.

«Зотова.»

«Олена Володимирівна.»

«1982 — 2004.»

Я вбив це в пошуковик, додавши назву нашого району. Спочатку вилазили тільки якісь довідники ФОПів та списки абітурієнтів інших міст. Але на третій сторінці пошуку я натрапив на архів старого районного форуму, який давно закинули. Тема називалася: «Аварія на повороті». Рік публікації — 2004.

Текст був сухим, газетним: *«Увечері 14 жовтня на трасі біля зупинки "Поворотна" сталася ДТП. Автомобіль ВАЗ-2109 збив дівчину, яка стояла на узбіччі. Загибла — 22-річна місцева жителька Олена Зотова. Водій зник, ведеться розшук»*.

Я оновив сторінку. У коментарях нижче, датованих уже 2005 і 2006 роками, місцеві обговорювали деталі. Писали, що вона стояла на зупинці із сумочкою, чекала на нареченого. Вони мали поїхати в місто подавати заяву в РАЦС. І ще одна деталь, від якої в мене по спині поповз крижаний піт: *«Шкода дівку, на четвертому місяці ж була»*.

Вагітна.

Ось звідки в моїх снах узялася дитина. Маленький голос, що називав мене татом. Вона добудовувала своє нездійснене життя в моїй голові.

Я проскролив форум нижче. Там було ще одне повідомлення, написане капсом, із купою знаків оклику. Якась жінка писала:

*«А пам'ятник же Антон їй який відгрохав! У повний зріст! Кажуть, квартиру продав, щоб цю статую замовити. Тільки звихнувся він зовсім, Антоха цей. Ходить туди щодня, каже, що вони розписалися»*.

Антон. Її наречений.

Я вбив у пошук «Антон пам'ятник зупинка цвинтар». Інтернет мовчав. Це були надто дрібні чутки для мережі.

Але я знав того, хто пам'ятає все.

Я почув, як на кухні засвистів чайник — мама прокинулася. Закривши ноутбук, я натягнув чисту спортивну кофту і вийшов із кімнати.

Мама стояла біля плити, помішуючи кашу. Побачивши мене, вона здивовано звела брови:

— Глібе? Ти чого так рано? І яким автобусом ти взагалі приїхав, нічного ж немає?

— На попутці, — збрехав я, намагаючись, щоб голос звучав рівно. Налив собі води, випив залпом. — Мам, слухай... Я тут поки їхав, звернув увагу на цвинтар. Ну, той, що біля дороги.

Вона напружилася. Ледь помітно, але рука з ложкою завмерла.

— І що там?

— Там пам'ятник стоїть здоровенний. Дівчина біла, з каменю. Прямо біля паркану. Чий він?

Мама відвернулася до плити. Зітхнула так важко, ніби я запитав про щось непристойне.

— Ой, Глібе, не дивись ти туди. Недобре це місце. Оленки Зотової могила.

— А чому пам'ятник такий дивний?

Мама вимкнула газ. Сперлася руками на стільницю.

— Та тому що наречений її, Антон, з глузду з'їхав, коли її збили. Вони побратися хотіли, дитиночка в них мала бути. Коли Олену поховали, Антон цей статую замовив. Щоб точнісінько як вона була того дня. Із сумочкою цією проклятою. А потім...

Вона завагалася, знизивши голос, хоча в хаті більше нікого не було.

— Потім він почав говорити дивні речі. Що Оленка жива. Що вони живуть разом у якомусь будинку, що вона йому вечері готує. Роботу кинув. Речі свої на цвинтар носив. А взимку, через два роки після її смерті, його там і знайшли. Біля пам'ятника. Замерз на смерть. Сидів, прихилившись до каменя, і всміхався.

Я вчепився пальцями в край столу. Кісточки побіліли.

*Сидів і всміхався.* Як я на тому відео.

— І все? — хрипко запитав я. — На цьому закінчилося?

— Та якби ж то, — мама нервово витерла руки рушником. — У десятому році хлопець один із сусіднього села, студент теж, унадився на зупинці тій сидіти. Говорив усім, що з дівчиною познайомився, Оленкою звати. Мовляв, така хороша, хазяйновита. Батьки його хвалилися, що невістку скоро приведе. А потім знайшли його в сараї. Повісився. У записці написав: *«Дружина просить додому повернутися, зачекалася»*.

Мама подивилася на мене довгим, тривожним поглядом.

— Баби наші кажуть, що вона чоловіка собі шукає. Сім'ю хоче, яку не встигла створити. Придивляється до тих, хто повз їздить. Одиноких, молодих. Дякувати богу, ти в нас в автобусі спиш завжди. Кажуть, якщо їй в очі подивитися, вона вже не відчепиться. Вип'є глузд, як воду, і до себе забере.