Частина 4

Кліпання — це частка секунди. Темрява, яка розділяє два кадри реальності. Ти не помічаєш її, бо мозок склеює картинку.

Але того разу мозок нічого не склеїв. Між одним кліпанням та іншим минула вічність.

Я заплющив очі, стоячи на освітленому жовтим ліхтарем тротуарі в місті.

Розплющив — у непроглядній, сирій темряві, що пробирала до кісток.

Першим повернулося відчуття дотику. Я сидів. Піді мною було щось холодне й тверде, але не асфальт. Земля? Ні, камінь. Гранітна плита. Мої руки лежали на колінах, пальці заклякли так, що суглоби не слухалися. Повітря пахло мокрою хвоєю, прілим листям і застояною вогкістю.

Я різко вдихнув, похлинувся цим крижаним повітрям і закашлявся. Звук рознісся далеко, б'ючись об щось металеве.

Очі почали звикати до темряви.

Я сидів на краю могильної огорожі. Навколо шелестіли високі туї. Нічного освітлення тут не було, тільки бліде, мертвотне світло місяця пробивалося крізь рвані хмари, вихоплюючи з мороку силуети хрестів і пам'ятників.

Я був на цвинтарі.

Не біля зупинки. Не на дорозі. Глибоко всередині, метрах за п'ятдесят від траси.

Мене затрясло. Не від холоду — від тваринного, первісного жаху, який б'є прямо у хребет, коли ти розумієш, що твоє тіло тобі не належить. Я схопився на ноги, але вони затерпли, і я ледь не звалився на вологу землю. Сперся рукою об камінь, щоб утримати рівновагу.

Камінь був гладеньким. І високим.

Я повільно підняв голову.

У тьмяному світлі наді мною височіла вона. Дівчина в сукні. Із сумочкою в руці. Її обличчя, висічене зі світлого каменю, в темряві здавалося іншим. Удень воно виглядало спокійним. Зараз, через тіні, що падали в очниці та на вилиці, здавалося, що вона дивиться вниз. Прямо на мене. З ледь помітною, поблажливою усмішкою.

Я відсахнувся так різко, що вдарився спиною об сусідню огорожу. Дихання зірвалося. Я намагався згадати хоч щось. Автобус. Дорогу. Як я виходив. Як ішов сюди.

Ні-чо-го.

Чорна діра. Ніби хтось поставив моє життя на паузу, зробив свої справи, а потім натиснув «Play».

Тремтячими, одерев'янілими руками я поплескав себе по кишенях. Знайшов телефон. Натиснув на кнопку блокування. Світло екрана різонуло по очах, засліпивши на секунду.

04:42.

Понад півтори години. Півтори години мого життя стерті.

Я опустив телефон, використовуючи його екран як тьмяний ліхтарик, і посвітив на себе. Джинси на колінах були наскрізь мокрими й вимазаними в багнюці. Під нігтями — чорна земля, ніби я щось колупав або рив. Куртки на мені не було. Я стояв у самій тонкій кофті, й холод уже пробирався до самих кісток.

Я посвітив навколо, шукаючи куртку. Промінь світла ковзнув по підніжжю пам'ятника й вихопив те, від чого в мене зупинилося серце.

На рівній, чистій надгробній плиті був розстелений чорний пластиковий мішок — із тієї самої упаковки, що лежала в мене на підвіконні в гуртожитку.

А на мішку все було розкладено. Як на скатертині.

Два яблука.

Невідкрита пачка чаю — того самого, дешевого, з якого вона сміялася в моєму сні.

І моя біла чашка з тріщинкою на ручці.

Усе було розставлено акуратно, педантично. Я приніс це сюди. Моїми руками, моїми ногами. Я приїхав сюди вночі, прийшов до її могили й накрив на стіл, ніби ми збиралися пити чай на кухні.

А куртка…

Я підняв ліхтарик вище. Моя куртка була дбайливо накинута на кам'яні плечі статуї. Щоб їй не було холодно.

Я затиснув рот рукою, щоб не закричати. Мене занудило від абсурдності, від дикості того, що відбувалося. Я хотів утекти, кинути все, рвонути до траси, але розум — та його частина, яка ще чіплялася за залишки нормальності, — наказав: «збери докази». Ти повинен знати, що ти робив.

Я зробив крок до пам'ятника. Схопив куртку за рукав і смикнув на себе. Камінь під нею був крижаним, і мені на секунду здалося, що він пручається, не хоче віддавати річ. Я накинув куртку, ігноруючи те, що вона пахне сирим гранітом і… тим самим запахом. Запахом чистої тканини з морозу.

Я потягнувся, щоб скинути в багнюку цю хвору інсталяцію з чаю та яблук, але тут мій погляд упав на екран телефона в моїй руці.

«Останнє фото/відео».

Я не відкривав камеру. Я нічого не знімав.

Палець завис над іконкою галереї. Я розумів: якщо натисну, вороття не буде. Щось усередині мене скиглило, благало не дивитися. Але я натиснув.

Це було відео. Тривалістю в три хвилини. Зняте пів години тому.

Я натиснув на відтворення. Звук був вимкнений, і я не став додавати гучності — боявся, що якщо почую, то збожеволію остаточно.

Камера була встановлена нерухомо, мабуть, прихилена до сумочки статуї. Ракурс — зверху вниз.

На відео був я.

Я сидів на краю огорожі. У самій кофті. Мої плечі не тремтіли від холоду, хоча з рота йшла густа пара. Я дивився прямо в об'єктив. Точніше, не в об'єктив — я дивився на обличчя пам'ятника, поруч із яким стояв телефон.

На моєму обличчі не було страху. Не було розгубленості. Був абсолютний, лячний спокій і ніжність, якої я ніколи ні до кого не відчував у реальності. Мої губи ворушилися — я про щось говорив. Довго, розслаблено, ледь киваючи головою, ніби слухаючи відповідь.

Якоїсь миті на відео я підняв руку. Своєю вимазаною в землі рукою я потягнувся до камери, але рука пройшла повз об'єктив — туди, до кам'яного обличчя. Я погладив гранітну щоку.

А потім я всміхнувся.

Це була не моя усмішка. Фізично це були мої м'язи, мої губи, але вираз був чужим. Так усміхається чоловік, який повернувся додому після довгого дня і дивиться на дружину. Втомлено, щасливо, приречено.

На двадцять п'ятій секунді третьої хвилини відео я різко замовк. Мій погляд змінився, став скляним, голова безсило впала на груди. Я завмер, як зламана лялька. Відео продовжувало знімати мене нерухомого ще пів хвилини, аж поки не закінчилося.