Частина 3

Я не вийшов.

Це важливо. Тому що потім мені не раз скажуть — у різних формах, різними голосами: «Сам винен», «Треба було зупинитися», «Ти ж бачив». Але правда в тому, що я не вийшов. Я стояв біля дверей, тримався за поручень, слухав шипіння пневматики й відчував, як у мене всередині все тягне назовні — туди, до цвинтаря, до цього білого каменя, до неї.

А ноги не пішли.

Двері відчинилися. Холодне повітря вдарило в обличчя. Зайшла жінка з пакетом, від якого пахло мокрим хлібом. Хтось вийшов. Водій щось буркнув. Потім двері зачинилися, автобус смикнувся і поїхав далі.

Я сів на місце, ніби мене обережно посадили назад, як дитину, яку переставили, щоб не заважала. Серце билося рівно. Надто рівно. Так буває, коли організм вирішив: паніка марна, будемо економити.

Я дивився на цвинтар, поки він тягнувся вздовж дороги, і все всередині мене повторювало одну думку: *я зробив правильний вибір*. Не тому, що хотів, а тому, що так легше.

За пів години ми в’їхали в селище. Я вийшов, пройшов знайомою вулицею додому, привітався із сусідкою, відповів мамі «нормально» на запитання «як справи», поїв, посидів з телефоном. Усе було як завжди. Настільки звичайно, що це здавалося фальшивим.

Уночі я спав без снів. Просто провалився і виринув уранці.

І тоді почалися прогалини.

Спочатку — дрібниці, такі, що на них можна не звертати уваги. Я пішов по воду до колонки, повернувся — і виявив, що тримаю в руці не свою пластикову пляшку, а скляну банку з-під огірків. Я стояв на кухні й намагався згадати, де взяв банку. Не міг. Банка була чиста, з кришкою. Мама сказала:

— Це ти сам узяв у підвалі, я ж просила.

Вона говорила впевнено, спокійно, як говорять люди, яким і на думку не спаде, що ти міг не пам'ятати. Я кивнув. Удав, що все нормально.

Потім я помітив на зап'ясті тонку червону смугу — як слід від гумки або мотузки. Я не носив годинника. Не носив браслетів. Слід був свіжий, але не болів. Я провів по ньому пальцем і відчув дивне: не біль, а ніби шкіра пам'ятає дотик сильніше, ніж голова — подію.

Надвечір неділі в мене з'явилося відчуття, що всередині мене хтось переставляє меблі. Не гучно. Не ламаючи. Просто — «інакше». Я ловив себе на чужих жестах: поправляю рукав так, як ніколи не робив; притримую двері, ніби чекаю, що хтось зайде слідом; автоматично купую в магазині чай, якого не люблю.

У понеділок я повернувся в місто.

У гуртожитку було шумно, пахло локшиною з маслом  й чужими парфумами, але той запах — прохолодний, книжковий, ніби тканина після морозного повітря — з'явився відразу, щойно я піднявся на поверх. Він ударив мені в ніздрі, як знайоме ім'я.

Я відчинив свою кімнату й завмер.

На столі стояла чашка.

Не моя. Я б запам'ятав: біла, з тріщинкою на ручці. Тією самою тріщинкою. Її неможливо було переплутати.

Я не чіпав її хвилину, дві. Просто дивився, ніби чашка могла почати говорити. Потім підійшов і взяв. Вона була теплою.

Теплою, як після чаю.

Я стояв із нею в руках і намагався пояснити це раціонально. Хтось переплутав кімнату? Жарт? Сусід заходив? Але в мене не було сусіда. Я жив сам: так вийшло — підселення не дали.

Я поставив чашку назад, ніби вона могла обпекти не пальці, а голову.

Потім побачив зошит.

Він лежав розгорнутий. Я точно ховав його в шухляду. Сторінка була списана дрібним, акуратним почерком — не моїм. Не «схожим», не «кривим якось інакше». Чужим почерком. Рівні літери, однаковий нахил.

Я сів, ніби ноги більше не тримали.

Згори було написано:

«Ти поїхав надто рано.»

Ні підпису. Ні пояснення.

Нижче — список. Буденний, як список покупок:

1) чай 

2) яблука 

3) пластир 

4) мішки

Я перечитав двічі.

Пластир — нехай. Але «мішки»?

Я спіймав себе на тому, що автоматично шукаю очима сміттєві мішки під столом. Їх не було. Але на підвіконні лежала упаковка — нова, чорна, щільна. Я не купував її. Я взагалі не пам'ятав, щоб заходив у господарський.

У горлі підступила суха нудота — не фізична, а така, коли мозок розуміє, що з-під нього вибивають ґрунт.

Я взяв телефон, відкрив історію покупок у застосунку банку. У суботу, коли я був у селищі, була транзакція: «Госптовари». Час — 16:42. Сума невелика. Ніби нічого дивного. Тільки я о 16:42, наскільки пам'ятав, сидів удома і їв суп.

Пам'ять відгукнулася порожнечею. Ніяких картинок. Ніяких звуків. Просто дірка.

Я спробував відтворити день у дрібницях: що дивився, кому писав, що їв. І що глибше я копав, то ясніше ставало: у суботі є проміжок, який мені не належить.

Я пішов у душ, ніби вода могла змити це відчуття. У дзеркалі над умивальником висів мій віддзеркалений лоб, мої очі. Але я дивився на себе й раптом помітив: на шиї, під коміром футболки, був ще один слід — маленький синець, як від пальців.

Я нахилився ближче, торкнувся — не боляче. Синець був такий, ніби мене тримали силоміць.

Я вимкнув світло і ліг. Але сон не прийшов. Замість сну прийшли звуки: шерех тканини, тихий скрип, ніби хтось відчиняє шафу дуже обережно, щоб не розбудити.

Я різко сів на ліжку й увімкнув ліхтарик на телефоні.

Кімната була порожня.

Тільки на стільці висіла моя куртка — хоча я був упевнений, що кинув її на ліжко. У куртці, в кишені, лежав квиток.

Автобусний квиток.

Дата — «сьогодні».

Час відправлення — 03:20.

Маршрут — місто — селище.

Я стояв із цим квитком і не розумів, коли я його купив. Уночі? Вдень? Уві сні? Квиток був справжній: зім'ятий папір, дірочка від компостера, запах дешевої друкарської фарби.

Телефон показував 01:48.

Тобто за півтори години я, за документом, мав бути на автовокзалі.