Частина 2

Я намагався ставитися до цього нормально. Сни — це просто сни. Мозок перемелює враження, домальовує обличчя, чіпляється за деталі. Пам'ятник — деталь. Красивий, незвичний, от і все. На другому курсі у всіх дах трохи їде: недосип, нерви, кава замість їжі.

Я повторював це собі, поки чистив зуби й дивився на своє обличчя в дзеркалі гуртожитської ванної. Обличчя було звичайне. Очі трохи червоні. Ані божевілля, ані містики. Просто я.

Але того понеділка я вперше відчув запах.

Не в автобусі, не на цвинтарі — в місті, у коридорі гуртожитку. Запах був тонкий, прохолодний, не жіночий «солодкий», а якийсь… дорослий. Як чиста тканина після морозного повітря. Як папір у новій книжці, тільки тепліший. Я зупинився біля дверей, удихнув ще раз і зрозумів, що він не з чужих кімнат. Він ішов ніби зсередини мене — як спогад, який раптом став реальним.

Увесь день я ловив його уривками. В аудиторії — коли викладач писав формули на дошці. У їдальні — серед запаху смаженого й дешевої кави. У метро — на ескалаторі, де зазвичай пахне пилом і залізом. Він з’являвся на секунду, і мене миттєво вибивало з реальності, як коротким ударом під дих: я не просто «згадував» сон — я повертався туди відчуттям, шкірою.

Я намагався не подавати вигляду. Люди, які починають уголос говорити про запахи зі снів, швидко стають «дивними». А я не хотів бути дивним. Я хотів закрити це і жити далі.

У середу я вперше не зміг.

Я сидів на парі, удавав, що записую, і раптом виявив на полях зошита тонку лінію — ніби хтось провів олівцем. Я точно не проводив. Лінія була не випадкова: плавний вигин, як край тканини.

Я перегорнув сторінку — і побачив на наступній уже два штрихи, схожі на складки. І ще — зовсім маленький ескіз: прямокутник із дугою, як ручка сумочки.

Мене пройняло холодом. Я загорнув зошит так різко, що сусід здригнувся й подивився на мене з роздратуванням.

— Ти чого? — шепнув він.

— Ручка потекла, — сказав я перше, що спало на думку.

Він відвернувся. А я сидів і слухав, як кров шумить у вухах.

Увечері я дістав зошит знову — уже в кімнаті, під лампою. Розгорнув обережно. На полях були ці лінії. Графітові, сірі, впевнені. Малюнок виглядав так, ніби його вивела рука, яка знала, що робить. Не моя рука: я не вмію так. У мене карлючки, у мене все кутасте. А тут було м’яко й точно.

Я перевірив ручки, олівці, недогризки, якими міг малювати. Нічого. Потім перевірив себе: чи не міг я зробити це вві сні? Сміятися хотілося. Але не вийшло.

Я закрив зошит і сховав його в шухляду. Потім висунув назад. Знову сховав. Спіймав себе на тому, що мені хочеться, щоб воно було там — і водночас хочеться спалити весь зошит разом із шухлядою.

Уночі сон прийшов як завжди — без попередження, без вхідних дверей.

Ми були на кухні. Нашій — тій, що існувала тільки там. Світло було м’яке, тепле, ніби від лампи під абажуром. Вона стояла біля плити, помішувала щось у каструлі. Я знав, що зараз вона повернеться і скаже: «Не стій, сядь». І я сів.

— Ти знову стомився, — сказала вона, не дивлячись.

— Навчання, — відповів я й одразу відчув, що це слово тут зайве, як брудні черевики на чистій підлозі.

Вона поставила переді мною чашку. Чашка була біла, з тріщинкою на ручці. Я не знав, звідки це знання, але знав: тріщинка з’явилася, коли дитина впустила її на плитку, а ми потім склеїли.

— Ти почав забувати мене, — сказала вона.

Я підвів очі. Уперше за всі ці сни мені стало по-справжньому страшно, бо в її голосі не було докору — був спокій. Такий тон у людей, які вже все вирішили.

— Я не забуваю, — сказав я.

— Тоді чому ти прокидаєшся? — спитала вона.

І  я не знайшов відповіді.

Я хотів сказати: «тому що це сон». Але язик не повернувся. Бо сон не давав себе назвати сном. У ньому не було в’язкості й дивацтва — він був улаштований, як життя. Там було «до» і «після». Там були звички. Там було те, чого не вигадують.

Вона підійшла ближче, нахилилася, і я відчув цей запах — той самий, з коридору гуртожитку. Він був поруч, у її волоссі, на шкірі.

— Ти все одно прийдеш, — сказала вона тихо. — Ти щоразу йдеш до мене, тільки довше.

— Куди? — спитав я, і в цей момент у горлі пересохло.

Вона подивилася повз мене — не на мене. І усміхнулася так, ніби бачила щось за моєю спиною.

— Додому, — сказала вона.

Я прокинувся від власного вдиху — різкого, ніби вирнув із води. Лампа в кімнаті була вимкнена, але на столі світився екран телефона. Я точно не вмикав його. Екран світив холодно, і перше, що я побачив, були цифри часу: 03:17.

На екрані був відкритий застосунок нотаток.

Я повільно сів, потягнувся до телефона й побачив один-єдиний рядок, набраний без помилок, рівно, ніби чужими пальцями:

«Зупинка. Не проїжджай.»

Я дивився на це, поки очі не почали сльозитися від напруги. Потім стер. Перевірив інші повідомлення — порожньо. Закрив усе. Вимкнув телефон.

Ліг назад і зрозумів просту річ: якщо це роблю не я, отже, це робиться через мене.

У п'ятницю, коли я вийшов із корпусу з рюкзаком і навушниками, місто було сірим і липким — як зазвичай перед дощем. Я йшов до автовокзалу й ловив себе на тому, що зчитую зупинки дорогою, ніби перевіряю маршрут до чогось важливого.

В автобусі я сів біля вікна. Спеціально. І вперше за весь час мені не хотілося спати. Мені хотілося дивитися.

Коли ми під'їхали до тієї частини дороги, де починався цвинтар, я відчув, як долоні стали вологими. Серце билося частіше, але не від паніки — від очікування, як перед зустріччю, яку ти сам призначив і сам же боїшся.

Пам'ятник з'явився з-за дерев.

Високий. Світлий. Дівчина в сукні. Із сумочкою.

На секунду мені здалося, що вона дивиться прямо на автобус. Це було неможливо: камінь не дивиться. Але відчуття було саме таким — ніби погляд знайшов мене, і від нього не сховатися ні за склом, ні за швидкістю.