Частина 1

Мене звати Гліб. Я на другому курсі, і це, напевно, найчесніший спосіб сказати про себе хоч щось: «вчусь» — так, «люблю» — не дуже. У місті я живу, бо так треба, а не тому що мріяв. Дім у мене в селищі, там усе простіше: обличчя знайомі, повітря інше, вечорами темніше. Кожні вихідні я їду туди на автобусі — як на підзарядку, тільки без радості і без урочистості.

Я психічно здоровий. Я повторюю це не тому, що хтось сумнівається, а тому що сумніви чомусь з’являються пізніше — зазвичай у тих, хто слухає. А я просто розповідаю, як було.

Дорога додому одна й та ж: вокзал, півгодини по трасі, потім поворот на стару дорогу, де асфальт уже не ремонтують, і автобус починає йти м’якше — ніби давиться крихтою. А далі кладовище. Воно тягнеться вздовж дороги довгою смугою, ніби хтось навмисно поклав його тут, щоб кожен, хто їде в селище, дивився у вікна і згадував, що кінець є в усього.

Кладовище старе. З сірими плитами, перекошеними огорожами, рідкісними туями. Там майже завжди вітряніше, ніж на дорозі: листя шурхотить сильніше, а тіні густіші. І там є один пам’ятник — високий, світлий, помітний навіть з автобуса.

На ньому — дівчина.

Не портрет в овальній рамці, не тьмяна фотографія під склом, а фігура, вирізана в камені: молода, тонка, у сукні, яка ніби на вітрі трохи тягнеться назад. В одній руці — сумочка, як у тих, хто вийшов «на хвилинку» і не повернувся. Обличчя в неї спокійне, не усмішка — скоріше, вираз обличчя людини, яку не встигли налякати. У пам’ятника була дивна річ: він виглядав не як пам’ять про смерть, а як зупинений кадр з життя.

Спочатку я помічав його мигцем . Так, як помічають рекламний щит або дерево незвичайної форми: «ага, знову воно». Але з кожною поїздкою погляд чіплявся довше. Я не обирав — це відбувалося само собою. Я сидів, слухав музику, думав про своє, і раптом ловив себе на думці, що заздалегідь повертаю голову, щоб не пропустити її.

В один з п’ятничних вечорів автобус пригальмував на зупинці біля кладовища — водій курив, хтось вийшов розім’ятися. Я теж вийшов. Взагалі-то я не збирався. Ноги самі зробили два кроки по піску, і я зрозумів: я хочу подивитися ближче. Просто подивитися. Це ж камінь, пам’ятник. Нічого більше.

Дорога від зупинки до воріт — метрів тридцять, але я йшов так, ніби мене могли окликнути. На кладовищі було тихо: не абсолютна тиша, а така, де чутно, як віддалено гуде траса і як на металевих огорожах дзвенить вітер. Я пройшов між рядами, орієнтуючись на висоту пам’ятника, і знайшов його майже одразу.

 Зблизька він виявився ще дивнішим. Камінь був чистий, доглянутий — ніби хтось регулярно приходив. Сукня на фігурі була пророблена до складок, до тонкого силуету талії. Сумочка — маленька, акуратна, як деталь, яку легко не помітити, але неможливо забути, якщо один раз побачив.

А потім я побачив напис. Ім’я, дати — як зазвичай. Я не буду їх зараз писати. Це не тому, що я приховую, просто… після всього, що сталося, ім’я стало як ключ. Його краще не повертати зайвий раз.

Я стояв, дивився на кам’яне обличчя і намагався переконати себе, що інтерес — звичайна людська річ. Врешті-решт ми всі іноді розглядаємо чужі могили: не зі злості, не з цікавості до смерті, а з того туманного почуття, що чуже життя колись було повним і справжнім, як твоє. Ти читаєш ім’я — і на секунду розумієш, що це був не «померлий», а людина, яка жила, сміялася, злилася, купувала хліб, носила в руці сумочку. І все.

Я повернувся в автобус. Думав, на цьому все закінчиться.

Але воно тільки почалося.

В першу ніч мені приснився сон — простий, майже буденний. Я йшов по місту, і поруч зі мною була вона. Не кам’яна, не холодна, не з кладищенської темряви — жива. Тепла. В тому ж платті, але воно рухалося інакше: не як різьба, а як тканина на тілі. Вона говорила зі мною так, ніби ми давно знайомі, ніби я просто запізнився на зустріч.

Ми гуляли, вибирали в крамниці якісь дрібниці. Я пам’ятаю смішну деталь: вона довго вибирала чай, сміялася, що я беру найдешевший, і говорила: «Ти завжди такий». Як наче знала.

Прокинувся я з відчуттям, що мене хтось акуратно повернув назад у реальність, як книгу на полицю. Серце билося рівно. Я не був наляканий. Я був… здивований. І чомусь — засмучений, як після гарного вечора, який закінчився.

На наступному тижні сон повторився. Потім ще. І з кожним разом ставав довшим, щільнішим. Ніби хтось будував дім зсередини мого сну, кімната за кімнатою.

Спочатку — прогулянки. Потім — розмови на кухні. Потім — її долоня у мене на щоках, коли я хворів і лежав на дивані. Потім — чужий, маленький голос: «Тато».

Я бачив наш дім — не той, що в селищі, і не кімнату в гуртожитку. Дім інший: світлий, трохи тісний, з дитячими малюнками на холодильнику. Я бачив, як вона стоїть у вікні і поправляє штору — і робить це так звично, що мені боляче було прокидатися.

І в цих снах не було нічого «моторогроно». Не було крові, не було кладовища, не було шепоту з землі. Це і лякало найбільше: щастя у сні виглядало занадто… правдоподібно.

Після третього такого сну я спіймав себе на думці, що чекаю вихідних не ради дому, не ради мами, не ради селища. Я чекаю того місця біля дороги, де кладовище, і того високого пам’ятника, який щоразу проходить повз вікно автобуса, як погляд.

І ще: я почав боятися, що одного разу проїду — і не побачу його.