Перша та єдина частина

 Цей липневий вечір нічим не відрізнявся від будь-якого іншого – помаранчеве сонце повільно котилося до горизонту, легкий вітерець гойдав густі зелені крони, фонтан шумів прохолодною водою, люди вийшли на прогулянку в парк, втомившись від денного спека.

 Чоловік років шістдесяти з гаком, у білому літньому костюмі та пристойного вигляду старому капелюсі, склав навпіл щойно куплену газету і рушив уздовж вимощеної доріжки – прямісінько до «своєї» лавки.

 Виставка картин у цьому парку – справа не рідкісна, особливо в теплу пору року, тому чоловік уповільнив крок, уважно розглядаючи химерні завитки й плями. Виставляли, здебільшого, невідомі пейзажі далеких міст, тропічні ліси, іноді траплялися океани чи моря. Однак можна було побачити й незвичайні портрети: неймовірної форми носи й підборіддя, шиї, натхненні жирафами, чи безглуздо худі плечі – загалом, до реальної анатомії людини ці малюнки були далекі. Надокучливі професійні звички спонукали шукати психічні відхилення у авторів цих олійних витворів, пам’ять автоматично видавала тлумачення кожного мазка фарби, але чоловік уперто відганяв їх, заспокоюючи свій професіоналізм заслуженим відпочинком на пенсії.

 Висока дзвіниця, що стояла через дорогу від парку, голосно задзвонила – дев’ятнадцята година.

 Чоловік часто приходив сюди ввечері – читав газету, іноді розв’язував кросворди, розглядав нові картини художників, і жив він недалеко – поруч із архітектурним коледжем. До речі, малознайомих художників він відрізняв за стилем, що було набагато простіше запам’ятати – те, що творилося в голові й переносилося на полотно, було виразнішим, ніж риси обличчя. Особливо йому подобався стиль Жені (прізвища й по-батькові він не знав) – той писав саме ті, раніше згадані, пейзажі міст: вид на Ейфелеву вежу з одного з паризьких дахів, Темзу з шматочком Тауера та багато інших, відомих і невідомих місць. Об’їздив усю Європу, тепер сидить, за спогадами й фотографіями картини пише. Якось говорив, що подав на візу в США – хоче написати Нью-Йорк.

– О, – протягнув Женя, помітивши чоловіка, – добрий вечір, Леоніде Ігоровичу!

– Добрий-добрий, – усміхнувся він, розглядаючи кілька нових картин. – А це що? Де ще побував за тиждень, що не бачилися?

– Та ніде я не був цього тижня, це картини ще з моєї весняної поїздки до Фінляндії. Поки готові тільки пейзажі, скоро закінчу пам’ятки, виставлю на продаж, чекаю, поки висохнуть, – він легко усміхнувся, хизуючись своїми успіхами.

 Чим подобалася Леоніду Ігоровичу творчість Жені, так це яскравістю, насиченістю кольорів, у них відчувалася невимушена атмосфера і спокій. Дивлячись на його картини, виникало величезне бажання побачити на власні очі ці тихі італійські дворики й відчути на щоках промені іспанського гарячого сонця. «Душа радіє», – якось охрестив чергову серію новинок Леонід Ігорович.

 Однак погляд чоловіка привернула темна пляма в самому низу правої стійки. Ніби недоречна, випадкова, помилкова крапля чорнил на яскравому й барвистому полотні. Він насупив брови й підійшов ближче, розглядаючи незвичайний витвір – оточена мороком, зображена до пояса дівчина без обличчя – змазана пляма, навіть без контурів, – а в руці вона стискала голову собаки з порожніми, мертвими очима та висолопленим червоним язиком, наче сама обезголовила пса і буквально в наступний момент невимушено позувала художнику.

– Жень, – тихо покликав чоловік, – твоя робота?

– Моя, Леоніде Ігоровичу, – хлопець помітно спохмурнів, знітився, почав якось невпевнено переминатися з ноги на ногу. – Не знав, що з нею робити. Вдома маячила. Вирішив продати, – очі його забігали.

– А хто вона? – він кивнув у бік портрета. – Колишня дівчина? Чи, може, коханка? – усміхнувся, трохи піджартовуючи.

– Та ні ж, – художник жарту не підтримав. – Таких, як вона, називають фатальними жінками, вона мені не по зубах…

– А чому без обличчя?

– Леоніде Ігоровичу, – зам’явся Женя, – розповідати Вам боюся. Ви ж лікар-психіатр, ще запроторите мене до 15-ї…

– По-перше, я не маю прав нікого запроторювати куди-небудь, я вже на пенсії, – пояснив чоловік, – по-друге, я з тобою досить давно знайомий і можу впевнено сказати, що стаціонарне лікування тобі не потрібне. Ну ж бо, розповідай.

– Ну… – хлопець стиснув губи й ковтнув, – щось нечисте з цією картиною. Захотів я написати портрет, в інтернеті шукав моделей, але ніхто не хотів, навіть друзям пропонував. На зупинці дівчина прикурити попросила, а вона, Леоніде Ігоровичу, виявилася просто неймовірної краси. Я й не сподівався, але вона погодилася мені позувати. У той же день узялися до роботи. Ідея з собакою звідкись у голові сама з’явилася, і чомусь руки брали темні фарби, хоча спочатку я зовсім інше планував. А як дійшло до обличчя… – Женя наблизився до чоловіка й почав говорити тихіше, – я просто не зміг його намалювати. Щойно переводив погляд на полотно – не міг згадати її обличчя. Дивлюся на неї – нормально, відвертаюся – як білий аркуш! Атмосфера в майстерні була така моторошна, вона дивилася так пронизливо й постійно усміхалася. Та ні, не усміхалася – скалилася. Було таке відчуття, що вона хижак – дивилася на мене, як на здобич. Але хоч убийте, Леоніде Ігоровичу, я не пам’ятаю її обличчя!

– Ну й вигадник ти, Жень, – добродушно всміхнувся чоловік. – Дівка гарна, як ти сказав, «фатальна жінка», от ти й розгубився з нервів. Більше з протилежною статтю спілкуйся, набирайся сміливості. А що такого містичного в цій картині?

– Недобра вона якась, Леоніде Ігоровичу, – тихо проговорив Женя. – Атмосфера в неї гнітюча. Можете мені не вірити, але я її майже одразу сховав, як лак висох, у шафу, а вона наступного ранку опинилася на комоді, – хлопець перелякано зиркнув очима, – а раптом я справді божевільний?

– Не думаю, – задумливо промовив чоловік, – багато п’єш?

 Щоки хлопця трохи почервоніли:

– Небагато! – вигукнув він. – Принаймні, менше став.

 Чоловік важко зітхнув: