Епілог. Тиша

Ранок приходить повільно, як вода у тріснутий келих. Світло тече крізь фіранки, торкається підлоги, стін, уламків скла, розкиданих по квартирі. Повітря пахне пилом і чимось новим — ніби після грози, коли все здається чистим, але в глибині землі ще гуде грім.

Я сиджу на підлозі, загорнута у ковдру, і слухаю, як у за вікнами прокидається життя. Дзеркала вкриті павутинками тріщин, немов стомлені старі. Вони більше не дихають. Тиша здається живою.

Орест спить на дивані. На його обличчі — дивний спокій, такий, якого я в нього ще не бачила. Наче він нарешті повернувся з дуже далекої дороги. Я підходжу ближче, торкаюся його плеча. Він розплющує очі.

— Ти тут, — каже.

— Тут.

— Вона пішла?

Я киваю. Хоча насправді не впевнена, що духи йдуть. Вони радше змінюють адресу.

Він усміхається, бере мою руку. Його долоня тепла, жива, звичайна. У цій звичайності є щось святе.

Весь день ми мовчимо. Говорити — зайве. Я прибираю уламки скла, він варить каву. Коли я підношу чашку до губ, мені здається, що в рідині на мить блиснуло чиєсь обличчя. Може, просто відблиск світла.

Увечері Орест засинає знову. Я стою біля вікна й дивлюся на місто. Брислава живе своїм життям: трамваї дзеленчать, вогні віддзеркалюються у калюжах, і з кожного вікна виглядає маленький, самотній світ. Місто ніколи не спить повністю — воно лиш заплющує одне око.

Я йду до ванної. Вода в умивальнику спокійна, гладка. Дзеркало над ним розбите, але я торкаюся поверхні — і там, під тріщинами, знову бачу себе. Своє, не чуже.

І раптом помічаю. На безіменному пальці — тонкий обідок. Золото, старе, вицвіле. Я завмираю. Підношу руку ближче до світла — обручка справжня. Я пам’ятаю кожен рух учорашнього жаху, кожну секунду, коли трималася за Інну, щоб не впасти в порожнечу. Але цього — не було.

На дзеркалі виступає слабке мерехтіння, як подих на склі. І там, серед павутиння тріщин, з’являється знайома усмішка. Ледь-ледь. Без зла. Без тіні. Просто — усмішка.

— Дякую, — шепіт тихий, майже не чутний. — Тепер ми вільні.

І світло гасне.

Я стою ще мить, поки не відчуваю, як обручка теплішає, наче від людського дотику. Потім повільно знімаю її і кладу на поличку. Скло більше не відгукується.

Коли я виходжу з ванної, у квартирі пахне кавою. Орест прокинувся, стоїть біля вікна. Сонце вже сідає, і його промені лягають на тріснуті дзеркала — вони блищать, як луска старої риби, що ще пам’ятає море.

— Гарно сьогодні, — каже він.

— Так. Дуже гарно.

Ми п’ємо каву мовчки. Надворі бринить вечір, і все здається звичайним. Місто живе, трамваї дзеленчать, а десь далеко, у глибині скла, можливо, хтось усміхається востаннє.

А потім — тиша. Така справжня, що аж чути, як б’ється серце.