3 По той бік дзеркала

Останні ночі Орест майже не спить. Сидить на ліжку, говорить сам до себе, наче з кимось невидимим. Іноді сміється. Інколи раптом замовкає й дивиться в одну точку. Сьогодні він прокинувся ще до світанку й стояв посеред кухні, торкаючись скла серванта.

— Вона повернулася, — каже. — Інна більше не сердиться. Вона все розуміє.

Його очі — скляні, відображають тьмяне світло з вікна. Я боюсь дихнути, щоб не зруйнувати цей крихкий стан між сном і божевіллям.

— Орест, — тихо кажу, — тут нікого немає.

— Є, — він обертається, і на мить мені здається, що у відблиску за його спиною справді стоїть жінка. — Вона просто не хоче, щоб ти її бачила.

Він усміхається порожньо, як ті, хто вже переступив у якийсь інший вимір. Дзеркала в коридорі затуманюються, коли він проходить повз, — немов реагують на його присутність. А коли я входжу, чую, як усередині скла потріскує, наче від холоду.

Уночі вони починають дихати. Я чую цей звук: ледь вловиме хлюпання, як від подиху під водою. Стіни здаються прозорими, і я більше не впевнена, де кінець кімнати, а де починається інший бік.

Я вирішую повернутися до пані Суни. Вона зустрічає мене так, ніби чекала. На столі горять дві свічки — їхнє полум’я тремтить у такт моєму серцю.

— Ви привели її, — каже без запитань.

— Я… не хотіла. Вона сама прийшла.

— Ні, дитино, такі не приходять самі. Їх кличе той, хто не вміє відпускати.

Вона наливає мені чорного чаю з різким трав’яним запахом. Я не можу пити.

— Орест бачить її, — кажу. — Він говорить із нею. І дзеркала… вони тріскають, коли я заходжу.

— Бо вона ревнує. Дух його дружини застряг між світом і відображенням. Її любов не згасла, але зіпсувалася, як вода в закритій посудині. Вона не розуміє, що він більше не її.

— Як це зупинити?

Пані Суна дивиться в темряву за моєю спиною, ніби щось там бачить.

— Показати їй правду. Змусити побачити, що любов — не власність. Але це небезпечно. Якщо ввійдеш у скло й злякаєшся, воно затягне тебе. Тоді ви поміняєтеся місцями.

Серце стискається, як кулак.

— Як мені ввійти?

— Коли відчуєш, що вона поруч, просто стань перед дзеркалом і не бійся. Скло визнає тебе, якщо ти чесна.

Коли я повертаюся додому, Орест спить на дивані. Його рука тягнеться до порожнечі, наче він когось обіймає. Біля його голови — тріснуте дзеркальце. По тріщині біжить тонка срібна лінія, схожа на подих.

Я йду до ванної. Велике дзеркало навпроти мене виглядає глибшим, ніж завжди. Вода у трубах тихо дзюркоче, як чиєсь шепотіння. Я стою перед відображенням. Моя постать розмивається, обличчя стає чужим.

— Інно, — кажу, і голос лунає з двох боків одночасно. — Я не твоя ворогиня.

У склі з’являється тінь. Жіноча. Вона ближчає, риси поступово чіткішають. Очі — темні, вологі, сповнені болю.

— Ти забрала його, — шепоче вона.

— Я його не забирала. Він живий. Ти — ні.

— Він кохав мене. І досі кохає.

— Так. Але любов не живе у склі, — я чую, як голос у мене стає твердим. — Вона живе в тому, кого ти відпускаєш.

Інна здригається. Її пальці торкаються внутрішнього боку скла, і я розумію, що маю зробити. Я кладу долоні на поверхню — вона холодна, мов лід. Але коли дивлюся просто в її очі, холод відступає.

Світ навколо починає тремтіти, і я роблю крок уперед. Скло поступається, наче вода. Мене огортає тьмяне світло, запах вологи й заліза. Це інший бік — тихий, як могила. Все навколо зроблене з віддзеркалень, ламких і прозорих.

Інна стоїть переді мною, бліда, прекрасна, зі смутком, що світиться крізь неї. В її руках — обручка.

— Я чекала його, — каже. — Роки.

— Він досі тебе любить, — кажу я. — Але любов не може бути кліткою. Вона або живе, або вмирає.

Дух опускає голову. Краплі світла котяться з її очей, розбиваються об скло під ногами. Дзеркала навколо починають тріскатись, і ці тріщини розходяться, як блискавки.

— Відпусти, — прошу. — І тоді ти зможеш піти туди, де тебе справді чекають.

Вона дивиться на мене востаннє. Усміхається — тихо, сумно. Потім розчиняється, мов туман.

Я відчуваю, як мене тягне назад. Світ розколюється, дзеркала сиплються уламками. Роблю крок — і провалююсь у холодне світло.

Прокидаюся на підлозі ванної. Повітря пахне озоном, а всі дзеркала в квартирі вкриті тонкими павутинками тріщин, як старе скло після грози.

Зі спальні лунає голос Ореста.

— Лєє… — тихий, живий, але чужий.

Я підводжуся, дивлюсь у тріснуте дзеркало й бачу в його глибині власне обличчя — і щось позаду. Відблиск усмішки, надто знайомої, щоб бути моєю.