2 Відзеркалення

Орест зранку йде на об’єкт — перевіряти реконструкцію старої ратуші. Я залишаюсь у квартирі сама, п’ю каву і думаю, що життя з архітектором нагадує проживання в постійному ремонті: ти ніколи не знаєш, що сьогодні буде перекроєно — план, кімната чи тиша між двома людьми.

Квартира здається іншою без нього. Занадто великою. Кожен звук тут має відлуння, навіть дихання. Усі дзеркала дивляться, куди б я не повернулася. У спальні два навпроти ліжка — коли проходиш між ними, здається, що крокуєш нескінченним коридором із власних відображень.

Я ставлю музику, щоб розігнати тишу. Але музика звучить ніби зсередини стін — приглушено, з ледь чутним металевим резонансом, ніби хтось підспівує мені із глибини будинку.

Пишу статтю. Клавіатура клацає швидко, ритмічно. І все одно відчуваю, як хтось стоїть за спиною. Озираюся — порожньо. Лише у трюмо біля стіни бачу, як фіранка коливається. Але в кімнаті нема вітру.

Ближче до полудня вирішую прибрати. На полицях — книги Ореста, більшість технічні, про архітектуру. Деякі з них належать їй: старі жіночі романи, блокноти з нотатками каліграфічним почерком. На одній сторінці читаю:

«Коли дивишся в дзеркало досить довго, починаєш бачити те, що хоче воно, а не ти».

Закриваю. Пальці холодні, наче торкнулась льоду.

Потім бачу, що у ванній хтось забув світло. Скло запітніле, ніби там щойно приймали душ. Я витираю долонею дзеркало — і зупиняюся. У відображенні видно не тільки мене, а ще щось за спиною, у дверях. Силует. Розмитий, як тінь у парі. Я різко обертаюсь — нічого. Лише вода повільно стікає з дзеркала краплями, немов піт з чужого чола.

Я вмикаю фен, сушу волосся. Дзеркало розпливається знову, і мені здається, що воно дихає в унісон зі мною.

Після обіду дзвонить Орест. Каже, що затримається до вечора. Його голос у слухавці звучить трохи віддалено, наче він говорить з іншого світу.

— Ти добре? — питає.

— Так, працюю.

— Тоді до ночі. І не забудь полити квіти. Інна колись казала, що вони люблять, коли з ними говорять.

Я кладу телефон і дивлюся на вазон біля вікна. Фікус. Листя блискуче, зелене. Раптом помічаю — на одному з листків волога пляма, наче хтось торкнувся його мокрими пальцями.

Холод повзе по спині. Я йду на кухню, наливаю собі вина. Тиша густа, як дим. Десь у глибині квартири клацає замок. Наче хтось відкрив двері. Серце б’ється глухо. Я виходжу в коридор — порожньо. Дзеркало навпроти дверей показує темну пляму там, де нічого немає.

— Хто тут? — кажу, сама не знаючи, навіщо. Голос ламається.

Відповіддю стає легкий звук — цок-цок-цок, ніби нігті проводять по склу. Я обертаюся. Дзеркало каламутніє. На поверхні виступає волога, а потім проступають літери. Повільно, ніби хтось пише зсередини: “Ти в ній живеш.”

Мене пробирає тремтіння. Я роблю крок назад. Літери тануть, стікають униз, лишаючи сліди, схожі на сльози.

Вимикаю світло. Помилка. У темряві дзеркала світяться слабким білим сяйвом, як очі тварин у лісі. Здається, що всередині — рух. Ніби хтось повільно наближається до поверхні.

Я біжу до спальні, зачиняюсь. Дзеркала тут два. У тьмяному світлі настільної лампи вони здаються дверима, що ведуть у щось беззвучне. Я накриваю їх ковдрою, одне, потім друге. Дихаю, рахую кроки власного страху.

Телефон спалахує повідомленням. Від Ореста: «Залишай світло ввімкненим, я скоро».

Але я не писала йому, що вимкнула.

Пальці тремтять. Я стискаю телефон, екран блимає — відбиття світла блукає по стінах. І тоді чую шепіт. Дуже близько. Прямо біля вуха.

— Ти не повинна тут бути.

Я завмираю. У лампі гасне світло. Кімнату заливає м’яке блакитне сяйво — воно виходить з-під ковдри, що накриває дзеркало. Тканина ворушиться, наче під нею хтось дихає.

Я тягнуся до вимикача, але у дзеркалі — навіть крізь тканину — видно контури жіночої постаті. Вона ніби світиться зсередини скла. Я чую тихе биття серця, не своє.

Ковдра повільно сповзає вниз. Дзеркало чисте. На іншому боці — вона. Молода, бліда, з водою у волоссі. Очі глибокі, як ніч. Вона дивиться прямо на мене, і я не можу відвести погляду.

Між нами — лише скло. Вона підносить руку. Торкається зсередини. І я відчуваю холод — справжній, фізичний, на своїй шкірі.

— Хто ти?.. — шепочу.

Вона не відповідає. Її губи рухаються, але слова не доходять, наче між нами товща води. Потім вона нахиляє голову і показує мені щось у руці — обручку. Світло в ній тремтить.

І тоді, перед тим як темрява остаточно поглинає кімнату, я чую голос — шепіт, що проходить крізь скло й мене одночасно:

— Ти забрала моє життя.