Глава 22

І ось я, сидівши на ліжку, дивилася на дівчину. Якщо можна задати запитання, то чому б не це? Тому зітхнувши, подивилася на неї і сказала:

- Ти Лора Андерс?

Схоже, що незнайомка здивувалася. Вона поправила волосся рукою і промовила.

- Ти вже знаєш?

- Що знаю? - розгубилася я. Ну я багато чого знаю, тільки вона про що говорить?

Та лише зітхнула. Незнайомка відпила вино і подивилася на мене з рішучістю.

- А що тобі треба від Лори Андерс?

- Мене до неї відправив Орландо Бум?

- Він би не відправив до неї, якби... - дівчина опустила руку вниз, і стакан раптово впав на підлогу, б'ючись, і вся рідина розлилася, утворююючи кроваву калюжку. 

- Він... Він... Він же не.... - брюнетка не могла закінчити і речення.

-Його вбили.

- Ох! Це я винна! - жінка чи то впала, чи то сповзла з стільцями, з розпачу прикриваючи обличчя руками.

- Я приберу! - піднялася, шукаючи віник, щоб прибрати скло.

Та схоже, що один шматочок прогледіла, бо тут вже хотіли здійснити самогубство на моїх очах.

- Стій! - вирвала скло з рук бідолашної. Ай, та схоже, сама поранила руки. Я присіла на коліна біля неї. - Схоже, що ти його любила! - Я зітхнула.

- Так. Він мій батько... Був!...- з цими словами дівчина ще дужче заплакала.

- А Лора Андерс це...

- Це я. Власною персоною. Я так за ним скучаю! - Лора обняла мене, я не рішуче це зробила теж. Обійми - це чудові душевні тілесні ліки, правда ж? Можна поплакатися в сорочку, зробивши її мокрою. От наче як після дощу, але ж комусь легше! Хоча мокра лише шматочок сорочки, але кого це хвилює?

Я гладила дівчину по спині, а та трішки заспокоївшись, почала розмову.

- Мій батько був дуже специфічною людиною. Не любив ніжностей, все за розпорядком, все за планом, по його ініціативі. Навіть мамі рідко цілував чи дарував квіти. Хоча, коли я не могла заснути, то підглядала за ними: тато ставав іншою людиною, не таким як завжди: гідність, ласки і кохання. Завжди любив свою роботу, тому хоч-не-хоч, але знання я від нього отримала. Та згодом його робота стала його прокляттям, він нею марив, міг не їсти і спати кілька днів поспіль. Кричав на нас, закричав у підвалі, тільки щоб ми вивчили ту чи іншу формулу. Не давав ні їсти, ні пити. Бив, використовував навіть ремінь. Я не витримала і втекла. Мені тоді було 16 років. Втекла від сім'ї, школи, свого повсякденного життя. Мене врятував твій батько. Молодий хлопець, якому було лише 23 роки! - Я лише жжала кулаки! - У нього був крутий байк, божевільні друзі, та і сам він був теж того.

Я втекла увечері. Йшла сама біля дороги. Але стало світло...

І наче я перенеслалсь у ті часи. Молода дівчина в футболці ну точно не її розміру, схоже, що хлопчача, в спортивних штанах та біло-синіх кедах з кепкою на голові в дощ йде по трасі.

"І правильно що втекла. Цікаво, як там Лукас поживає, і мама, і Лола (собака)? Чому тільки мені вдалося?"

Лора щосили пнула камінець по дорозі, і той покотився блинчиком по калюжі.

- Круто! - присвиснула дівчина. - Аж 5 разів.

На вулиці темнішало і холоднішало. Насувалися ще темніше хмари, вдалині почувся грім.

- Ну супер! Тепер буду як мокра курка! - промовила брюнетка і щосили потрусила головою. Не сказати, що це зробило волосся сухішим, але сотні крапель порозліталися у різні сторони. Дівчина оглянулася навкруги. З правої сторони знаходиться ліс, з лівої через дорогу - те саме. Назад дороги немає, а спереду видніється зупинка.

Лора заховалися від доща на зупинці. Хоч якесь укриття. Ну вулиці людей майже не було. Очі злипалися, і дівчина заснула. Проснулася від різкого шуму. Але нічого такого не було, хіба що хтось її накрив карткою. Напевно, якась бродяча людина, без дому.

- Дякую! - Прошепотіла Лора. Та хто б це не був, їй було приємно. Одягнувшись, та накинувши на голову капішон, брюнетка піднялася і пішла далі. Та на лавці залишилася подяка - декілька зіжмаканих паперових купюр. Бродячий, який підійшов за винагородою, лише промовив.

- Надіюсь, Лоро, ти знаєш, що робиш! - зітхнув чоловік, дивлячись вперед.

В животі вже давно бурчало. Вже не їла три дня! Батько, проклятий своєю роботою, запер її в підвалі, щоб вивчити якусь тупу формулу. От навіщо це їй приходиться, вона поки що не знала! Може ще час не прийшов необхідний? Та і рани, ще недавно нанесені татом, все ще боліли. Ну і що, що рідну дочурку ножем пирнув у живіт, головне, щоб формулу вивчила. Сусіди про це нічого не знають, ніхто не знає, бо бояться. А то мало що викине з ними, може ще щось гірше. 

- Ох! - Лора зігнулася від болю. З такими темпами так вона нікуди не дійде. Ні тобі поліція, ні швидка, ні хоч кудись. Втекла називається. А куди тікати, хто його знає! Перед очима все поплило. І щось наближається! Невже це за нею? Світло фар, мотор двигунів. Байки? І вже падаючи, вона побачила хлопця, який біг до неї з тривогою на обличчі. 

- Я її зловив! Ведемо в наше сховище! Схоже дівчині треба допомога! -Тьма.

Я потрапила головою, щоб прогнати видіння.

- Кріс став мені справжнім другом. А Сірий? Цей метушливий його друг, це дещо з чимось! Його постійні перепалки з Лу! - Я посміхнулася. - А знаєш, чого Сергія назвали Сірим? Він же здається твій хрещений?

Я угукнула у відповідь.

- Сірий став Сірим, бо разом з твоїм татом фарбували якийсь будинок. Ну там щось сталося, що вся фарбу полилася згори, ну і Сергій якраз недалеко і стояв, ну так приклеїлося до нього ця кличка. Фарбу була ж то сіра.

Я закрила очі і мене перенесло в ті часи.

Лу, Кріс і тоді ще Сергій фарбували будинок. Це був їх тимчасовий підробіток. В них було таке завдання. Ну треба ж якось заробляти гроші!. Одному було 23, другому - 24, третьому - 25. 

Кріс стояв на дошці і фарбував 2 поверх, інші перший. 

Лу засунув руку з великом у фарбу і промовив:

- Зараз ось тут я намалюю сонечко!

- Не думай! - попередив його Сергій.

Лу тільки хмикнув, і різко витягнув руку, заляпавши фарбою не лише стіну, але й Сергія.