Глава 18

Тим часом, як Джо розмовляла з Ендрю, Алекс разом з Нікою пішов шукати Розу, щоб просити пробачення за те, що сьогодні сталося.

Роза сиділа за барним стільцем, обпершись ліктями на стіл. Погляд був подавлений і замучений. В руках вона тримала стакан з вином. Недалеко від неї стояла і пляшка. Біля неї знаходилися і її друзі Стен і Зоя, які обнімали і підбадьорували раз-у-раз. На плечах у неї був накинутий плед. Спочатку можна було подумати, що вона напивається. Але якщо ви знаєте ситуацію, в якій вона опинилася, то так, бідолашна напивалася, або як кажуть "бухала по-повному!" .

-Привіт! - Ніка прокричала з порогу.

Роза підняла на голос голову і осторопіла.

-А ти що тут робиш? - здивувалася вона.

Алекс підійшов ближче.

-Слухай, хочу вибачитися, схоже я сам був не свій! І те, що сталося...

- Ну по очах це було дуже видно! - подала голос Зоя.

-Чорні, наче нічого дивного не залишилося! - вставив копійки Стен.- Це ще раз доказує, що ти наче був під наркотою!

Алекс на це зітхнув.

-Вибач! - промовив він.

Роза подивилася йому в очі.

-От зараз в тебе очі нормальні. А то наче прірва, такі чорнезні... - дівчина допила вина. - Добре, вибачаю на цей раз. - вона протягнула руку. 

-Але якщо ще раз! - Стен пригрозив пальцем.

-Зрозумів!

                                   *          *          *

Я знаходжуся в сосновому лісі. Через дерева намагається пробитися сонце, промінчики вишукують прогалини, щоб освітити рослини. 

На мені довжелезна біла сорочка. Що я тут роблю без поняття! Рухаюсь прямо. Чомусь тварини, побачивши мені, стрімголов тікають. Дивно все це. Чую своє ім'я. Повертаюся і бачу своїх батьків. В тій самій одежі в день убивства. Вони посміхаються. Я у відповідь теж. Треба підійти. Відстань між нами близько півкілометра, хоча я їх бачу дуже чітко.

Але чомусь йти стає дедалі важче. Чи то земля така в'язка, чи попала кудись. І ось між нами сто метрів.

-Джо, ми тебе чекаємо! - чую голос матері.

-Підійди ближче! - просить батько.

Я то за, але щось не виходить. Взуття наче намазане супер-клеєм! З'являється вітерець. Він сильнішає. Тепер це вітер. Хоча ні, вітрище. Стримуюсь, щоб мене не занесло. Наче Соловей-розбійник дмухає! Та кілька разів я вдаряюсь об дерева. Ох!

І ось вони стоять переді мною. Такі ж милі, красиві, як же скучаю!

-Привіт! - Я махаю рукою.

-Джо! - шепоче мама. Вона підходить і обнімає мене.- Я скучала!

Тато теж не утримується і залучається до обнімань. Так і стоїмо. Чується шурхіт. 

-Нам треба йти! - відсторонюється Грейс.

-Ви куди!

-Хотіли дізнатися, чи ти в надійних руках! - промовляє Кріс. Чоловік рухах руками і у повітрі з'являється голограма Алекса. - Але бачу, що ти в безпеці.

Мама підходить до батька, вони дивляться один на одного і закохано цілуються. Я ледве стримую сльози.

-Пора? - Грейс дивиться секунду на мене.

-Пора! - в лісі з'являється білий прохід, і вони в ньому розтворюються.

Батьки пішли, але чому все так реально? Обійми, тепло, ласка? Я щипаю себе за руку. Боляче. Блін, і що робити далі? Та згодом з'являється ще один персонаж. Чорна куртка, штани, взуття і капішон теж самого кольору. Обличчя не видно. На ньому маска.

-Ось ми з тобою і зустрілися! 

-Слухайте, я вас не знаю, ви мене, як я бачу, теж, давайте розійдемося з миром! - і почала відступати назад.

-Е, ні! Ти нікуди знову не втечеш! - чоловік підняв руки. З-під землі простягнулися ліани і обплели мене. - Ти мені треба, а я тобі!

- Щось не впевнена! - прохрипіла, намагаючись послабити силу, що душила мене.

- Не дури! Ти прекрасно все знаєш!

- Що знаю?

Але незнайомець на запитання не відповів, лише ще ближче підійшов. Ліани опустилися. Чоловік витягнув ніж і розрізав сорочку. Я не рухалася.

-А ти красива! - від торкнувся до моїх грудей.

- Не чіпай! - проричала я. - А то...

-А то що? - не здавався він. - Вдариш мене!  У мене перевага над тобою, ти зараз зв'язана, а не я. - І чоловік почав послаблювати ременя на штанах. 

Спокійно. Тільки спокійно. Його задумка не здійсниться. Я розслабилася. І хоч шию давило, Я спокійно за незнайомець спостерігала. Штани спали. Я ледве стримувалася, щоб не заржати. Він підійшов ближче. Раз, і він отримав по морді. Діани ослабли, і я вибралася. Треба бігти. Але ліс мене всередину не пропускав.

-Ха-ха-ха! - почулося ззаду! - Ти думаєш, що втечеш!

Пуф, як ще мені просунутися? Я почала себе щіпати! Нуль реакції! Чорт би тебе забрав далеко звідси! Ліани раптом з усієї сили вдарили мене об дерево. Ай, здається я зламала ребро! Потім ще раз, іще раз!

Я лежала на землі, намагаючись прийти до себе. Почулася тяжка хода. Його права нога з усієї сили вдарила мене по рані, яку я отримала під час стрільби від гонок. Щоб його! Згодом чоловік взяв мене за шию і підняв угору.

-І помиратимеш ти будеш довго і боляче! - сказав він.

Не саме радісна перспектива! Я хрипіла, намагаючись його вдарити, але той лише сміявся. В мене в руках з'явився пістолет. Ну ночувайся! І я стрільнула йому в його достоїнство між ногами. Кров полилася річкою, але зараза мене не відпускала. Така ж була реакція, якби і у голову стрільнула. Повітря зникало, сили мене покидати, і тут мене почали бити по щоках. Я відкрила очі.

І ось я лежу в ліжку, мокра від сліз і від поту. Переді мною сидить стурбований Алекс. Фух, це лише сон. З моїх очей починають литися сльози, які я не в змозі зупинити.

-Тихо, тихо! - Алекс мене обнімає. Хлопець знову без футболки. Його гаряче тіло осушує мої сльози. Ми знаходимося в моєму будинку. На годиннику близько 4 години ночі.

-Жахіття приснилося! - Я відстронююся від нього. -Вибач! - зітхнула я.

-Нічого, буває! Просто ти так голосно кричала, що я пробіг до тебе. Ти ніяк не хотіла прокидатись! - від його слів я аж зблідла. - Ти крутилася, і тримала руки біля шиї, наче тебе душили. Ні вода, ні поцілунки не допомагали. А потім ти стихла. Я вже подумав, що ти померла.