Глава 14

Лідія

Материнська любов — найбільша сила на землі. Я часто аналізувала своє ставлення до Дарини та щоразу ловила себе на думці, що не існує такої жертви, на яку я б не пішла заради неї. Перетворитися на домогосподарку, викупити місце в найкращому ліцеї Харкова, влаштовувати незабутні свята, купувати найкращий одяг та лікувати… Господи, заради неї я мала повернутися до минулого, яке так сильно прагнула забути, і погодитися, щоб його частина назавжди залишалася з нами. Моя маленька дівчинка мала жити. Вона заслуговувала на це більше, ніж будь-хто інший.

Я мала повернутися додому набагато раніше, проте вирішила пройтися по магазинах і заодно дочекатися Даринку з занять. Головне, аби Сергій думав, що я панькаюся з Мартою з ранку до ночі. Насправді вона й без мене прекрасно обходиться, не маленька вже.

Я сиділа в машині та спостерігала, як з ліцею виходять учні. Більшість з них були синами та доньками найзаможніших підприємців міста. Я знала всіх, хто міг бути корисним. Підтримувала зв’язок з потрібними людьми та спеціально вчила імена їхніх дітей, аби за потреби могла підтримати розмову. Нарешті на порозі показалася Дарина. Вона йшла в компанії подружок та голосно сміялася. Щаслива, навіть не підозрювала, яких зусиль нам з її батьком довелося докласти, аби вона могла ось так просто сміятися на подвір’ї школи.

Я посигналила, привертаючи її увагу. За мить Даринка сиділа поряд та пристібала пасок безпеки. 

— Пропоную зайти в Мілкбар та відзначити мою маленьку перемогу парою коктейлів, — промовила я, цілуючи її у волосся.

— Тебе взяли у батьківський комітет?

— Так! Тепер директор та й увесь ліцей буде змушений танцювати під мою дудку.

— Ти зробиш так, щоб нам скасували шкільну уніформу? Будь ласка, я ненавиджу ці дурнуваті спідниці!

Шкода. Мені дуже подобалася їхня уніформа. Вона вигідно вирізняла ліцеїстів серед звичайної міської школоти.

— Зроблю все можливе, мила.

— Тоді вітаю тебе з новою посадою! І так, я поїду пити молочний коктейль… хочу шоколадний!

Зазвичай ми не зловживали солодким, але в такий день було можна усе. Навіть узяти з собою кілька тістечок для Сергія та Марти, а дорогою з’їсти їх прямо в машині. 

— Це буде нашою маленькою таємничкою, — сміялася Даринка, витираючи долонею крихти з рота. 

Насправді цих таємниць у нас було багато. Я дозволяла доньці трохи більше, ніж мій чоловік. Якби ми дотримувалися усіх його правил, то бідна дитина перетворилася б на благородну дівицю. А я хотіла для неї насиченого та яскравого життя. Вона й так багато настраждалася, будучи крихіткою… Нехай тепер насолоджується миттю, невідомо які випробування чекають на неї попереду.

— Це що? — Дарина кивнула на автівку перед нашим будинком. — Поліція? 

— Здається… — я пригальмувала, зупиняючись поряд.

Під воротами стояли двоє. Чоловік та жінка у чорній уніформі. Вони знову та знову натискали на дзвінок та підстрибували, намагаючись зазирнути за паркан. 

Я посміхнулась до доньки, намагаючись приховати напругу. Ми з Сергієм не любили непроханих гостей, що вже казати про поліцію.

— Добрий день! — привіталась, виходячи на вулицю. — Я можу чимось допомогти? 

Офіцери обернулися та зміряли нас поглядом.

— Пані Коваленко? 

— Так, я. А це — моя донечка Дарина.

— Чому ви прийшли? — запитала та, складаючи руки на грудях. Моя дівчинка. Вона ніби відчувала мій стан та намагалася розділити його.

Жінка показала мені посвідчення та відрекомендувалася, хоча я навіть не збиралася запам’ятовувати її ім’я.

— До нас надійшло звернення…

— Люба, краще йди в будинок, — перебила я поліцейську, підштовхуючи Дарину до воріт. — Це доросла розмова.

— Але мені цікаво!

— Нам дійсно краще говорити без дитини, — кивнув офіцер.

— Я не дитина! — заперечила Дарина. Вона ненавиділа, коли її називали дитиною. Навіть не знаю, чому вона так поспішала дорослішати..

— Впевнена, це якась дрібниця, люба, — промовила я, сама не вірячи у ці слова. — Ходи поки перевдягнися. 

— Ну добре… — та похнюпилася, але все ж виконала прохання.

Я дочекалася звуку дзвіночків на вхідних дверях і тільки тоді обернулась до поліцейських.

— Продовжуйте.

— До нас надійшло звернення стосовно вас та вашого чоловіка. Небайдужі громадяни вважають, що ви силоміць утримуєте в себе дівчину на ім’я Марта. 

Мені раптом стало холодно. Важко описати, яких зусиль вартувало тримати себе у руках. Подумки я вже телефонувала Сергію та пакувала валізи для переїзду. 

— Хто вам таке повідомив? — прохрипіла.

— Ми не можемо це розголошувати. Якщо ви пустите нас до себе додому, щоб ми перевірили…

— Ні, я маю знати, хто вирішив так жорстоко пожартувати з моєї сім’ї?! Марта — моя перша дитина. Вона загинула в автокатастрофі за три дні до свого дев’ятого дня народження! То було велике горе… Ми ховали нещасну в закритій труні! 

— Ми все розуміємо, — офіцери опустили очі. — Проте…

— Ні! Ви нічого не розумієте! Це біль, який я й досі ношу у серці. Кому спало на думку нагадувати мені про Марту?! — з очей хлинули сльози. Звісно, не від туги за дівчинкою, яка досі була живою та здоровою. То були сльози відчаю. 

— І все ж. Ми можемо оглянути будинок? 

Я зробила глибокий вдих.

— Ви знаєте хто мій чоловік? Знаєте, скільки він зробив для цього міста?

— Так, знаємо.

— Тоді вам має бути соромно приходити до нього з такими звинуваченнями.

— Ні вас, ні його поки ніхто не звинувачує. Якщо ви пустите нас у будинок, ми пересвідчимось, що виклик був хибним, та поїдемо.

— Наскільки я розумію, у вас для цього має бути ордер на обшук.

— Це лише формальність, — закотила очі поліцейська.

— Приходьте з ордером. Тоді я гостинно запрошу вас до своєї оселі. А поки… прошу мені вибачити.