Глава 13

Артем

Ранок був похмурий. Тепло вперто не хотіло повертатися у наші краї. Ми з Ромою вийшли з електрички, щільніше закутуючись з кофти. 

— Я відмовляюся продовжувати наше розслідування, якщо не отримаю обіцяного чаю! — промовив Рома, зупиняючись під дашком вокзальної кав’ярні.

Я взагалі не сподівався, що він погодиться їхати зі мною. Думав, доведеться шукати інформацію самотужки. Однак, чим більше я розповідав своєму сусіду про деталі життя Марти, тим швидше розсіювалася його свята віра у невинність Коваленка. Рома звик допомагати людям, тому пройти повз свавілля, що відбувалося прямо у нього під носом, не міг. Гадаю, він навіть відчував часткову відповідальність… 

А, може, йому просто подобалося грати роль доктора Ватсона, допомагаючи мені розслідувати цю загадкову справу. Шерлоком, звісно, був я сам. Хто більше контактує з жертвою та купує квитки на електричку, той і Шерлок. 

— Ходімо, — я відчинив двері кав’ярні. — Мені теж треба зігрітися.

Ми снідали черствими пиріжками та гарячим, обпікаючим горлянку, чаєм. Не вау, але на голодний шлунок і те непогано. 

— Як гадаєш, у дитбудинку повірять в нашу легенду? — промовив я, набираючи повідомлення для Марти. Мені дуже хотілося, аби до нашої нічної розмови я надибав хоч якісь новини.

— Не знаю… Взагалі-то там вся інформація конфіденційна. 

— Не вся. Я дізнавався у свого куратора. Працівники інтернату не можуть розголошувати інформацію лише про тих дітей, яких усиновили. А мама Марти була там аж поки не пішла вчитися у коледж. До того ж це стара справа, ніхто до суду не подасть.

— Навіть коли так, не думаю що вони будуть раді розповідати, як їхня неповнолітня вихованка завагітніла, — Рома згріб крихти та кинув їх до рота. 

— В таких місцях трапляються й гірші речі. 

Насправді наш план був розрахований виключно на удачу. І ми збиралися випробувати її відразу, як вийшли з кав’ярні. Я викликав таксі, вказав адресу та вже за чверть години ми дісталися необхідного місця.

— Це тут, — повідомив водій, гальмуючи біля будівлі, як більше нагадувала школу. 

— Дякуємо.

Ми зупинилися перед воротами. Я відразу зробив кілька фото для Марти. Зовні інтернат виглядав доволі приємно. Яскраві жовті стіни, вікна розмальовані квіточками. Просторе подвір’я з майданчиком та безліччю зелених кущів. У моїй уяві дитячі будинки мали виглядати похмуро, наче виправна колонія. Принаймні саме так я уявляв місце, у яке грозилася віддати мене мама, коли я втрапляв у халепи. 

— Ви когось шукаєте чи просто позаглядати прийшли? — почувся старечий голос, що змусив нас із Ромою підстрибнути від неочікуваності. 

Я не відразу помітив низеньку жіночку у синьому, як у санітарки, халаті. Вона копалася у клумбі, але наш візит змусив її відкласти роботу.

— Добрий ранок, — почав замість мене Рома. Ми домовилися, що говоритиме він, бо в мене були проблеми з дикцією. — Ми б хотіли поговорити з директором.

— З якого приводу? 

— Ми представники благодійного фонду. Хочемо дізнатися, чим можемо допомогти.

— О… Благодійників тут люблять. Проходьте, я вас проведу.

Ми перетнули велику залу, пройшли лабіринтом коридорів, прикрашених дитячими малюнками та зупинилися біля дверей зі срібною табличкою “директор”. Усю дорогу я крадькома знімав на камеру, в надії цими кадрами пробудити пам’ять Марти. Як виявилося пізніше, даремно…

— Анатолію Івановичу, — постукавши, жінка відразу потягнула двері на себе. — Ви не зайняті? Тут до вас хлопці… з питань благодійності.

За столом у кабінеті сидів чоловік з сивим, аж білосніжним, волоссям. Він якраз заварив собі каву та додавав у неї цукор.

— Зазвичай на такі зустрічі треба записуватися, — директор зміряв нас поглядом. — Але якщо вже прийшли… Кави? 

— Ні, дякуємо, — я пройшов у кабінет та сів за стіл у той час, як Рома продовжував топтатися на порозі. 

— То що вас привело, панове? 

Я перевів погляд на свого напарника, даючи йому знак, що саме час озвучити нашу вигадану пропозицію. Рома почав розпинатися про те, як наша академія хоче налагодити волонтерський рух серед студентів. Розповів, що ми зібрали гроші для дітей та готові витратити їх на необхідні закупи. А ще маємо у планах благодійний ярмарок, де збиратимемо кошти для цього інтернату. 

— Юридична Академія кажете… — директор дістав із шухляди у столі цукерку та, перед тим як розгорнути, замислено повертів її між пальців. — А чому ви не обрали якийсь місцевий заклад? Хіба у Харкові таких не вистачає. 

Відчувши, що наша конспірація летить коту під хвіст, Рома зніяковів.

— Ти ми… — почав він, блідніючи. — Ми…

— Насправді ми обрали вас не просто так, — підключився я. Пан або пропав. — Це запропонувала наша одногрупниця. Вона і її мама певний час виховувалися у вашому закладі.

— І вона, і її мама? Цікава династія… 

— Спершу, звісно, була мама! — пояснив Рома. Від хвилювання він геть розгубився. — Лідія… ми не знаємо її дівочого прізвища. А у сімнадцять вона народила дівчинку Марту. Марта жила тут до восьми років.

— Дивно, чому я не пам’ятаю такої… — директор закинув цукерку у рот й підійшов до шафи з теками. — Я працюю тут вже двадцять років, шістнадцять з яких директором. Можу закластися, що ніяка з дівчат не вагітніла і тим паче не залишала нам дитину. Якби й залишила, ми б передали її в будинок малюка. У нас новонароджені не виховуються. 

— Впевнені? 

Він узяв теку з документами та перевірив записи. 

— За останні шістнадцять років у нас не було дівчаток з іменем Марта, — ткнув пальцем у якийсь запис, наче це мало підтвердити правдивість його слів.

Я відчув розчарування. Ми приїхали не в той заклад. Можливо, треба шукати не в Люботині… Але ж де?

— Ну що ж, — піднявся та почав задкувати з кабінету. — Дуже шкода… Напевно, ми щось не так зрозуміли… Перепрошуємо, що відірвали вас від важливих справ.