Глава 12

Ми з Артемом спілкувалися чотири дні. Я з нетерпінням чекала кожної ночі, рахувала хвилини, аби подзвонити йому. Іноді мене мучило сумління, дуже не хотілось нав’язуватися. Я ловила себе на думці, що краду у нього забагато часу. Проте сам Артем запевняв мене у протилежному. Навіть не знаю, то була ввічливість чи я дійсно стала для нього другом. Раніше про таке я навіть і мріяти не могла. 

Наші розмови стали моєю віддушиною. Я щиро раділа за його команду, коли вони виграли Кубок Мера. Сміялась, коли він розповідав як його сусіди знудилися та втекли ще на середині гри, а потім прикинулися що всі разом отруїлися хот-догами, аби він не так сильно ображався. Майстерно приховала непрохані ревнощі, коли він сказав, що ходив на побачення з дівчиною на ім’я Аліса. Та не змогла приховати радості, коли те побачення з тріском провалилося, і вони вирішили залишитися просто друзями. 

— Вона хороша дівчина, чесно, — неначе виправдовувався Артем, — але навряд чи б з нас вийшла пара. 

— Нічого. Ти обов’язково зустрінеш саме ту, — я скривилась від того наскільки банально прозвучала ця фраза. У книжках та фільмах вона сприймається більш органічно. 

— Як же я її зустріну, якщо ти не виходиш з дому? — він пожартував, однак від цих слів мої щоки спалахнули. 

— Я не про себе… — до всього ще й голос почав тремтіти. 

— А от мені цікаво, якби у тебе була така можливість, то ти б пішла зі мною…

— Куди? 

— Ну, скажімо, в кіно.

— Звісно! Я мрію побувати в кіно, — насправді я б погодилася піти куди завгодно. Будь-яке місце за межами мого двору стало б для мене справжнім атракціоном. 

— Де ще? 

— В магазині! І в зоопарку… і… ти будеш сміятися.

— Обіцяю, що ні.

— На автозаправці.

— Зазвичай люди кажуть просто “заправка”. Але що в ній такого цікавого?

Я знизала плечима.

— Не знаю. Я ж там ніколи не була.

Попри свою обіцянку, він все ж таки розсміявся. Та це не було образливо. Мені подобалося слухати його сміх.

— Тоді починаю збирати гроші на машину!

— Дякую, Артеме.

— За що? 

— За те що дозволяєш мені бодай на якісь миті відчути себе нормальною. 

Він важко зітхнув у слухавку.

— Ти нормальна. І, слухай… Я знаю, що тобі не подобається, коли я говорю на цю тему, але… мені здається, тебе обманюють.

— Стосовно чого? 

— Стосовно твоєї хвороби. Гадаю, все не так страшно, як тобі описують. 

— Я поговорила з тобою через паркан, і на тиждень злягла! Хіба потрібні ще якісь докази?

Артем не відповів на це питання.

— Тобі все так само погано? 

— Так. Краще не стає… 

— А чим ти лікуєшся? 

— Пігулками. Треба приймати цілу жменю.

— Ти знаєш їхні назви? 

— Ні. Вітчим самостійно розкладає їх в органайзер. 

— І ти жодного разу не бачила упаковки з-під цих пігулок?

— Ну я… Я ніколи не цікавилася…

— Так поцікався! Це дуже важливо.

— Добре. 

—  І ще… я спершу не хотів зізнаватися, але гадаю, що ти маєш право це знати, — він набрав повітря у легені, немов налаштовувався озвучити щось дуже важливе. Мені стало трохи страшно. — Завтра я поїду в Люботин. Хочу відвідати дитячий будинок та, якщо вийде, дізнатися про тебе.

Мені перехопило дихання. 

— Навіщо тобі це? Я, звісно, дуже вдячна, але не розумію.

— Бо ти мені подобаєшся. Я хочу допомогти тобі, бо інакше не можу нормально заснути.

— Не сперечаюсь, я дійсно впливаю на твоє безсоння. Через мене ти лягаєш спати занадто пізно. 

— Я б і так пізно лягав, просто витрачав би цей час на безглузді речі. 

— Твоя поїздка в Люботин теж може стати безглуздою. Лише витратиш час…

— Можливо. А раптом ні? Ти ж хочеш дізнатися про своє минуле? 

— Так, дуже хочу…

— Тоді не забувай дзвонити мені. Я ділитимусь з тобою усім, що зможу розкопати. 

— Я перед тобою у величезному боргу, — мені захотілося обійняти його. Шкода, що це було можливо лише подумки.

— Потім віддаси, — скрипнуло ліжко. — А зараз мені все ж треба поспати, бо електричка відправляється дуже рано. 

— Добраніч, — промовила я. Годинний дзвінок пролетів, як один момент. 

— І тобі. Гарних снів, принцесо.

Я вимкнула телефон. Вирішила вимикати його після кожної розмови, аби довше тримала батарея. Дуже боялася поставити на зарядку, де його можуть побачити батьки. Одного разу вони зайшли до мене якраз за мить до того, як я встигла кинути поверх зарядного свою кофту. Більше так ризикувати не хотілося.

Помістила телефон у коробочку з-під печива, а її засунула між книжками. До наступної ночі.      

Я не хотіла ставити під сумнів компетентність свого вітчима. Не хотіла, однак… Слова малознайомого Артема викликали більше довіри, аніж добрі наміри людини, з якою я провела більшу частину мого життя. Парадоксально, але як є.

Наступного ранку, коли електричка на Люботин вже відправилася з першої колії Центрального Вокзалу, до мене зайшли батьки. Мама була одягнена в елегантний сірий костюм та білу, застібнуту на всі ґудзики, блузку. Її бурштинового кольору волосся блищало від гелю для укладки, а у вухах красувалися сережки з діамантами, які вона отримала у подарунок на річницю. 

— У мене сьогодні ділова зустріч, — пояснила вона у відповідь на мій ошелешений погляд. — Хочу отримати місце у батьківському комітеті ліцею, де навчається Даринка. Одна з матусь скоро народжуватиме, тому я з радістю заберу на себе її обов’язки.

— Я не знаю, навіщо це їй наприкінці навчального року, — знизав плечима вітчим.

— За літо ми маємо впровадити кілька нових реформ. 

Гадаю, вона просто шукала ще одну сферу діяльності, де б могла продемонструвати свої лідерські якості. Мама могла б бути чудовим керівником якоїсь великої компанії, якби, звісно, не обрала долю заможної домогосподарки. 

— Тоді бажаю удачі, — я піднялася на подушках, щоб вітчиму було зручніше зміряти мені тиск.