Глава 11

Марта

Моє самопочуття стало погіршуватися раптово. Ще зранку я була повна сил та енергії, а вже по обіді не могла дійти до свого ліжка. В мене паморочилося у голові, нудило, а руки та ноги здавалися ватяними. Я знала, що спілкуючись з Артемом, сильно ризикую, однак настільки швидкої розплати не очікувала. Кажуть, світ любить сміливих… Я проявила сміливість, а той брехливий світ дав мені болючого ляпаса у відповідь. 

Мама була вимушена зняти вітчима з роботи, аби він приїхав та зробив мені укол. 

— Соромно, що доводиться відривати його від пацієнтів, — промовила я поки мама прикладала мені до чола мокрий рушник. — Сподіваюсь, у нього не буде проблем через це.

— Нічого. Ти для нас важливіша за будь-яких пацієнтів, — вона ласкаво прибрала пасма волосся з мого обличчя. Я сама не усвідомлювала, як сильно цінувала ті рідкісні миті материнської ніжності. Задля них і захворіти не страшно. 

Вітчим примчав швидше, ніж можна було уявити. Хоча цілком можливо, що я була дезорієнтована та просто втратила лік часу. 

— Навіть не знаю, звідки всі ці симптоми… Ми ж наче дотримувалися обережності, — бідкався він, відміряючи необхідну дозу ліків. — Треба нагадати Дарині, аби вона ретельніше обробляла свій одяг.

— Що зі мною? 

— Гадаю, бактеріальна інфекція. Зараз стане краще, проте тобі треба кілька днів відлежатися. Ніякої вулиці поки твій організм не зміцніє!

Від усвідомлення того, що я не з’явлюся на зустріч з Артемом, мені стало удвічі гірше. Я ж сама попросила його прийти. Було соромно навіть уявити, що він стоятиме під воротами та кликатиме мене… Ще подумає, наче я зробила це спеціально. У мене міг з’явитися один-єдиний друг, і того я відлякала своєю бісовою хворобою.

Коли ліки подіяли, і в голові трохи прояснилося, батьки дозволили Дарині навідати мене. Вона спустилася у підвал з червоними від сліз очима. Моя сестра часто рюмсала через дрібниці. Минулого тижня їй дали замалі кишенькові, до цього вона зіпсувала манікюр, стерши ніготь під час миття посуду або не встигла подивитися нову серію улюбленого шоу до того, як почула спойлер від подруги. Дарина мала багато причин для плачу, проте того разу причиною була саме я.

— Мені так шкода… — промовила вона. — Краще я б тебе не послухала! Не треба було погоджуватися на твої вмовляння. 

— Гей, все добре, — я спробувала зобразити посмішку, проте вийшло так собі. — Я ні про що не шкодую. 

— Сподіваюсь, він більше не прийде. Я щойно говорила з ним. 

Я піднялася на подушки.

— Що? Навіщо?!

— Дурне питання, Марто. Мені хочеться, аби ти була у безпеці.

— А він… що він сказав? 

Дарина важко зітхнула.

— Я навіть не думала, що цей Артем настільки нестерпний. З ним неможливо домовитися.

Дивно, проте я відчула раптову гордість за людину, яку практично не знала. 

— Тобто?

— Почав ставити свої умови… Ось, — поклала біля мене маленький пакунок. — Сказав, що не прийде, тільки якщо я передам тобі це.

— Що тут? 

— Не знаю. Відкрий, і побачимо.

В мене від хвилювання затремтіли руки. Я спробувала розірвали скотч, яким був обмотаний мій подарунок, проте не розрахувала свої сили. 

— О, Господи, дай сюди! — Дарина вирвала його в мене з пальців та одним рухом зірвала захисну обгортку. — Тут записка і… 

— Телефон! Постривай, він що передав мені телефон? — не вірила власним очам.

— Старий, з розбитим екраном, — скривилася Дарина. — З таким соромно на людях показатися.

Вона наче забула, що я і так на людях не показуюсь.

— Але це телефон. Він же дорогий! І… що мені з ним робити? 

— Підозрюю, що Артем не збирається закінчувати спілкування з тобою. Це заходить занадто далеко. Коли мама дізнається… Вона заб’є твого дружка цим самим телефоном.

— Тому ти їй не скажеш.

— Марто…

— Ти нічого не скажеш. Зрозуміла? Інакше…

— Інакше що? — вона здійняла підборіддя.

— Інакше у мене не буде сестри. 

— Он як… — Дарина зціпила пальці у кулаки. — У мене однаково не буде сестри, якщо ти помреш від чергової бактерії! — вигукнула, знову зриваючись на плач. — Гаразд, я нічого не скажу. Але й допомагати тобі більше не буду. З мене досить.

Вона піднялася та пішла нагору сходами.

— Дарино! Я не хотіла образити тебе.

— Але образила.

Здавалося, від цієї розмови мені стало ще гірше. Я розривалася від бажання стати ближчою до навколишнього світу та страху завдати болю найріднішій людині. Залишалося тільки вірити, що коли-небудь Дарина таки зрозуміє мене.

Я розгорнула записку від Артема. Було так незвично читати щось подібне… Вперше хтось адресував послання особисто мені! Я перечитала його кілька разів. Обвела пальцем контур кожної літери, щоб запам’ятати почерк. Було б правильним знищити цей доказ моєї безвідповідальності, але в мене не вистачило сміливості. Хіба можна знищити те, що вмить стало моїм найціннішим скарбом?

Я вирішила заховати записку в одній із моїх книг, а поки не ризикувала підійматися з ліжка, поклала її під матрац.

Мені довелося неабияк попотіти, щоб розібратися з тим телефоном. Голова все ще боліла та була наче в тумані, і через це я почувалася так немов підкорила Еверест. Коли ж нарешті відправила перше повідомлення, то не могла дочекатися відповіді. Лежала та не відривала погляду від екрана. Відволіклася лише раз, коли мама принесла мені бульйон на вечерю.

А потім він відповів! Мені хотілося стрибати від щастя. 

Тепер між нами утворився невидимий місточок. Це просто магія! Навіть не треба виходити на вулицю, щоб спілкуватися з живою людиною! 

“Тепер я вірю, що це ти. Як почуваєшся? Мені дуже шкода, що через мене ти захворіла” — написав він, після того, як отримав моє фото. Доволі невдале, маю визнати.

“Ти не винен. Я знала, що таке може бути”