Глава 10

— Гівно собаче, — зробив висновок Рома, коли я розповів йому про діагноз Марти. — Я б краще вмер, аніж довічно жив зі своїми батьками.

— І не кажи… Але там все одно щось нечисто. 

— Ти не хочеш здаватися.

— Не хочу, бо все ще не дізнався правди. Якщо все так, як описала Дарина, то Марта має жити ледь не в барокамері. Ніякі дезінфекції не вбережуть її від вірусів та бактерій. Згадай епідемію Ковіду: ми носили маски та окуляри, протирали спиртом усі поверхні, не виходили з дому без крайньої потреби.. і я все одно захворів. А тут вся родина окрім Марти веде активне соціальне життя, і при цьому їм вдається не приносити додому мікроби? 

— А головне, чому сама Марта вірить у цю маячню? 

— Може, тому що не має друга, який відкриє їй очі? 

— Як добре, що у неї з’явився ти!

— Прозвучало якось саркастично…

— Ну сам поглянь. Жила собі дівчина, боролася із хворобою, якось призвичаювалась до свого способу існування… Може, вона навіть по-своєму була щасливою. А тут з’являється борець за справедливість Артем та бажає перевернути увесь цей устрій дороги дриґом. 

— Не схоже, що вона була щасливою, — я поглянув на екран телефону, аби перевірити чи не прийшло повідомлення. Порожньо. Невже Дарина все ж таки залишила телефон собі? Так і знав, що їй не варто довіряти. — Не відкидаю, що вона дійсно може бути хворою, але у саме у цю хворобу — ні. Маячня.

— То що ти пропонуєш? Викликати бригаду лікарів та попросити їх зробити обстеження Марти? 

— Ще не знаю, — звернув увагу на годинник. — Чорт… у мене скоро тренування почнеться. До речі, ти не хочеш прийти на гру в неділю? 

Рома похитав головою.

— Недуже люблю спорт, але якщо тобі потрібна моя підтримка…

— Можна і так сказати. Я пообіцяв квитки Алісі, але не хочу, щоб вона сприйняла це за побачення. Якщо підеш і ти, то буде менш офіційно.

— Вона тобі не подобається? — здивувався. 

— Подобається, але стосунки — останнє, що мене зараз цікавить. 

— Тим паче увесь твій вільний час займає шпигунство за іншою дівчиною.

— Марта — не просто дівчина. Якби ти поспілкувався з нею, то зрозумів би наскільки вона особлива. 

— Ти ще закохайся у неї!

— Дуже смішно, — я закотив очі. — То ти підеш на гру чи ні? 

— Піду. Але бери квитки ще й для Дани з Тимофієм. Підемо усім домом. 

— Гадаєш, їм буде цікаво?

— Звісно ні. Та нехай страждають разом зі мною!

Я узяв сумку з уніформою, натягнув на голову кепку, аби хоч якось захистити себе від дощу та пішов на вулицю. Лило як із відра, але яким би я був капітаном, якби пропустив тренування через дощ? Довелося йти, мружачи очі від колючих краплин води.

Метрів за триста від будинку біля мене пригальмувало авто. Я обернувся, очікуючи що хтось збирається спитати дорогу, але придивився та побачив водія. За кермом був чоловік, який і сам дуже добре знав місцевість. Сергій Коваленко власною персоною.

Друга зустріч з сусідами за день? Звідки стільки честі? 

— Погода сьогодні паршива! — вигукнув Коваленко, прочиняючи двері біля пасажирського сидіння. — Ти до метро? Сідай, підвезу.

Я намагався вигадати відмовку, проте нічого окрім “батьки вчили не сідати до незнайомців” у голову не приходило. 

— Та тут недалеко… І в мене взуття у болоті, не хочу забруднити салон.

— Не страшно!

А ось мені було страшно. Десь на глибинній підсвідомості, я знав що цей чоловік небезпечний. Він посміхався та був ввічливим зі мною, проте в мене від одного його погляду кишки зав’язувалися на вузол. 

— Ну добре… — погодився, розуміючи, що просто так він не відчепиться. Залишалося тільки сподіватись, що Дарина таки тримала язик за зубами. Якщо ні, то цілком можливо, що за кілька місяців моє тіло знайдуть десь у лісі. Або його частини. Зрештою, Коваленко — хірург, він вміє різати людей. — Дякую. 

— Пусте, я все одно їду у той бік, — він додав газу. — То ми сусіди? Моя дочка казала, що у студентському будинку поселився новий хлопець. 

— Так. Мене звати Артем.

— Сергій Олегович, — він простягнув руку для привітання. Я її потиснув. — Вітаю з переїздом.

— Подейкують, що ви не сильно раді студентам під боком.

— Не раді тільки проблемним студентам, — сказав так, наче Мажор був виправною колонією, а не будинком для відмінників. — Ти ж не проблемний? 

— Ні.

— Тоді ми постараємося мирно співіснувати. Ти не заважаєш мені, я не чинитиму проблем тобі та твоїм друзям.

— Як я можу вам заважати? Ми живемо в окремих будинках.

— Це я так, до слова. Зрозумій мене правильно, я — батько. В першу чергу переймаюся безпекою своєї дитини. Наявність через дорогу дорослих хлопців, у яких грають гормони, дещо напружує мене.

Я проковтнув ком у горлі.

— Наскільки я знаю, ваша донька навіть у старшу школу не перейшла. Думаєте, когось із нас може зацікавити дитина? Чи… ви маєте на увазі іншу доньку? — я розумів, що нариваюсь, але дуже хотів перевірити його реакцію на ці слова.  

Коваленко не виказав жодної емоції, лише міцніше стиснув кермо.

— Ні, — видушив посмішку. — В мене лише одна донька.

— О, значить я щось поплутав… — попереду показався знак метрополітену. Мені відлягло від серця. — Зупиніть десь тут, будь ласка.

Сергій Олегович пригальмував, але авто продовжувало повільно котитися дорогою, не даючи мені вийти на вулицю.

— Ти здаєшся доволі кмітливим. Сподіваюсь, тобі вистачить клепки не шукати проблем, — промовив, дивлячись перед собою.

— Ви говорите точно, як мій батько, — я узявся за ручку дверей. — То мені можна вийти?

— Так, звісно, — він різко зупинився. Якби не пасок безпеки, то я б точно стукнувся головою об лобове скло. — Дивись не захворій.

— Ви теж. Бережіть себе. 

Я вибіг на дорогу. Дощ вже не здавався великою проблемою. Краще бути мокрим, але живим. І попри те, що Коваленко відкрито не погрожував мені, його психологічна атака вийшла блискучою. Якби я не був таким впертим, то вже б збирав речі, аби повернутися у гуртожиток.