Глава 9

Артем

Рома, хоч і надалі тримався свого скептицизму, не міг дочекатися мене вдома. Він намотував кола по моїй кімнаті, а коли я повернувся, прямо з порогу накинувся з допитом.

— Ну! — схопив мене за плечі. — Скажи, що ти помилявся. Вони нормальна сім’я, і ми нарешті забудемо про це непорозуміння…

— Ні, — розчарував його я. — Все ще гірше.

— Куди гірше? 

Я переказав Ромі все, що почув від Марти. Про її ізоляцію, про дивну хворобу та навіть відсутність засобів зв’язку з навколишнім світом.

— Що ж це за хвороба така?.. — замислився Рома. — Може, якесь психічне захворювання? 

— Не думаю… Вона абсолютно адекватна.

— Деякі психи вміють добре маскуватися. Думаєш, звідки стільки маніяків? 

— Марта не маніячка.

— А раптом? Я ставлю себе на місце Коваленків і, гадаю, якби моя дочка була небезпечною, а б теж тримав її на короткому повідцю. Мені трохи страшно за тебе. Що як наступної зустрічі ця дивачка приставе тобі до горлянки ножа? 

— От якщо таке станеться, то я залишу її у спокої. Навіть перепрошу у Коваленків, що пхав носа у чужі справи. А поки я хочу зробити так, аби ми з Мартою могли підтримувати зв’язок не тільки, говорячи через паркан.

— Яким чином? Прокопаєш тунель до її будинку? 

— Ні. Я віддам їй свій старий телефон. Подарунок, звісно, такий собі, але з його допомогою вона принаймні зможе мені писати.

— Хм… це не найгірша з твоїх ідей, — погодився Рома. — Завтра знову підеш до неї?

— Так. Ми домовилися. 

— Гаразд. І обов’язково розпитай її про хворобу. 

— Розпитаю. 

Вкотре я ліг спати занадто пізно, а тому проспав практику. Довелося телефонувати своїй керівниці та брехати, що в мене проблеми зі здоров’ям. Тут на допомогу прийшла природа. Погода сильно зіпсувалася, небо вкрили темні хмари, і я без жодного уколу совісті сказав, що в мене на дощ підвищився тиск. А чому б і ні? Моя мама постійно скаржилася на головні болі в дощову погоду. Нехай доведуть, що це не спадкове. 

Отримавши бонусний вихідний, я узявся розгрібати справи, які накопичилися протягом останнього часу. Виправ уніформу для гри в баскетбол, підклеїв кросівки, розгріб купу речей, які після переїзду чекали своєї черги у коробках під ліжком. 

— Артеме? — на порозі моєї кімнати стояла Аліса. Попри пізню годину, вона досі була одягнена у рожеву шовкову піжаму. — Ти сьогодні вдома?

— Так. Проспав практику.

— О, це чудово. Тобто… Нарешті я спіймала тебе.

Я склав коробку та випростався.

— Якісь проблеми? 

— Жодних, — посміхнулась Аліса. — Просто ми нарешті купили кавоварку, і я хотіла пригостити тебе кавою. Як ти на це дивишся? 

— Позитивно.

— Тоді спускайся, чекатиму на кухні.

В домі не було нікого окрім нас, всі добросовісно поїхали на пари. Через це звичайна кава з Алісою набувала дещо інакшого змісту. Здавалося, ніби у нас щось на кшталт побачення. А це геть не входило в мої плани.

— Дякую, — промовив, беручи до рук чашку з емблемою нашої академії. — То ти теж вирішила прогуляти? 

— У мене вільне відвідування, — вона відкинула пасмо білосніжного волосся.

— Так можна? 

— Не всім, — підморгнула. — Тільки племінницям ректора.

— О… тепер ясно, чому ти проживаєш у “Мажорі”.

Аліса зробила ковток.

— Думаєш, якщо я маю родинні зв’язки, то не можу бути відмінницею, як Дана? Такої ти про мене думки?

— Чорт, не хотів тебе образити! Звісно ні. 

— Бачив би ти своє обличчя! — Аліса розсміялася. — В цю академію мене запхали батьки. Я дійсно погано вчуся, мені просто не цікаво. Проте це не завадило мені виграти тогорічний чемпіонат з бізнес-моделювання. Саме завдяки цій перемозі мене й підселили в кімнату Дани. Гадаю, вона досі не в захваті… але терпить.

Мені стало соромно за своє стереотипне мислення. Аліса була доволі привабливою, веселою та легкою у спілкуванні. Чомусь я думав, що визначний інтелект до цього переліку не клеїться. 

— Ми наче познайомилися ще раз. 

— Я була б не проти, якби ти запропонував продовжити це знайомство деінде. Скажімо, сходити кудись на вихідних.

— Насправді у мене гра у неділю. А в суботу останнє тренування. Воно може затягнутися на цілий день.

— О… — Аліса розчаровано опустила неприродно довгі вії. — Ну нічого. Вибач.

Бляха. Відмовляти дівчатам занадто складно!

— Але ти можеш прийти на гру! Хочеш я дістану квиток? 

— Це було б чудово, — вона знову розквітла.

— Домовилися, — я зрадів, що зміг розрулити цю ніякову ситуацію. — До речі, чудова кава!

— Скажи. Навіть Тимофій зацінив, а він вважає каву злом і наркотиком.

— Інколи мені здається, що Тимофій вважає злом усе, що його оточує.

— Так, він трохи прибацаний. Але ми звикли. З часом ти теж звикнеш до його закидонів.

— Та він мене не напружує, — відмахнувся я. — Ми майже не перетинаємось. 

У вікно постукали. Якось обережно і крадькома. На якусь долю секунди я навіть подумав, що то Марта.

— Сам відкрию! — підірвався з місця, не давши Алісі навіть слова промовити. 

Я відсунув фіранку та помітив, що на ґанку стоїть та нервово переминається з ноги на ногу Дарина. Що вона тут, в біса, забула? У мене відразу з’явилося погане передчуття.

Я відкрив двері.

— Привіт! — видушив посмішку.

— Нам треба поговорити. Негайно.

Дарина прошмигнула у будинок швидше, ніж я встиг оговтатися. Лише потім помітила Алісу.

— Привіт… — відвела погляд. — Я прийшла до… свого репетитора. 

Моє здивування було таким же щирим як і в Аліси.

— Репетитор? — перепитала, дивлячись на мене. — З якого предмету?

— Історія, — збрехав я. Єдиний предмет, який любив у школі.

— О.. ясно. Я б запропонувала кави, але не впевнена, що дітям можна її пити.

Для Дарини це було наче ляпас. Вона з усіх сил намагалася виглядати старше свого віку, а тут її обізвали дитиною. Ще й на очах у хлопця, з яким напередодні вона намагалася фліртувати.