Дівчина з будинку навпроти

8.2

Перше, на що я звернула увагу, коли вийшла на вулицю, це світло у вікні на другому поверсі сусідського будинку. Виявляється, він жив там. Прямо навпроти. Навіть у той самий момент я відчувала, що за мною спостерігають. Не бачила навіть силуетів, бо ж було занадто далеко, проте чітко усвідомлювала, що Артем бачить кожен мій рух. Дивно, але мене це не лякало. Навпаки.

Я стала посеред газону та помахала йому рукою. Навіть настільки невинний жест змусив мої щоки запалити з такою силою, наче я скоїла щось геть непристойне. 

Немов у відповідь на мої дії, світло вмить вимкнулося.

Хвилина. Дві. Три. Здається увесь цей час я не ворушилася та навіть не дихала. Почувалася так, наче збиралася стрибнути зі скелі. Ще мить, і зроблю той фатальний крок…

— Привіт, принцесо, — почулося з-за паркану.

Раніше я намагалась зберегти максимальну відстань між собою та співрозмовником, але цього разу підбігла до стіни між нами та сіла, обпершись до неї спиною.

— Чому ти так називаєш мене? 

— Як? Принцесою? — від кожного його слова по моєму тілу пробігали мурашки.

— Ага.

— Твоя мама, сміючись, обізвала тебе так, але я вважаю, що ти дійсно схожа на принцесу з мультиків. Тільки не можу визначитись, на яку саме. Яка з них була ув’язнена та чекала на порятунок?

Радість змінилася легкою панікою. 

— Я не ув’язнена, — відповіла, сумніваючись чи варто взагалі розвивати цю тему. 

— Тоді вийди. 

— Не можу.

— Чому? 

— Якщо я скажу, то ти більше не прийдеш. 

— Прийду. Я приходитиму, поки не зрозумію, що тут коїться. 

— Або поки про тебе не дізнаються мої батьки. Тоді нам обом буде непереливки.

— А вони досі не знають? Твоя сестра не розповіла, що я приходив? 

— Ні. І буду дуже вдячна, якщо ти більше так не робитимеш. Не варто приходити до мене додому, тебе все одно не впустять.

— Чому? Господи, в мене сотні питань. Ти можеш дати відповідь хоч на одне? Бо скоро голова вибухне.

— Я не впевнена, що тобі можна довіряти, — відразу пожалкувала про сказане, бо ж прозвучало це доволі грубо.

— Можна! Я — хороший хлопець. Не дарма живу в будинку для відмінників! Можливо, я найвідповідальніша людина з тих, що тобі траплялися! 

— Мені мало людей траплялося, якщо чесно.

— Ще одна така загадка, і я повернусь до теорії, що ти таки вампірка.

— О Боже, ні! Що за маячня… — я не стримала сміх.

— Але ж ти боїшся сонця!
— Я його не боюся. 

— Тоді чому не виходиш на вулицю вдень? 

— Інколи виходжу, але рідко. Мені безпечніше вночі.

— Бо…

— Бо так менше шансів, що мене помітять та будуть чіплятися з питаннями. Там само, як зараз робиш ти.

— Не повіриш, але ця відповідь ані трохи не вгамувала мою цікавість.

Скрипнули вхідні двері.

— Тихо, — ледь встигла промовити я. Піднялась та відійшла від паркану. Вдала, наче неабияк зацікавлена бутоном троянди.

— Марто, у тебе все добре? — промовив вітчим. — Я закривав жалюзі  та побачив, що ти сидиш під стіною… Думаю, раптом тобі стало погано.

— Ні. Все добре. 

— Запаморочення вже минули? Я там трохи скорегував набір ліків. Вже розклав їх в органайзер, він на столі. Вживай двічі на день: перед сніданком і вечерею, я залишив інструкцію. Спробуємо підняти гемоглобін…

— Я почуваюся цілком нормально. 

— Впевнена? — здивувався.

— Так.

Він кинув погляд на місце, де я щойно розмовляла з Артемом.

— Треба все ж купити садову гойдалку, — промовив, почухавши підборіддя, — а то й присісти ніде.

— Було б добре.

— Ну гаразд… Я спати. 

— Добраніч. 

— Добраніч.

Вітчим пішов, і я перевела подих. Все ж таки мистецтво брехні давалося мені дуже важко. 

— Ти ще тут? — звернулась до свого гостя.

— Так. Здається я зрозумів… Ти хворієш?

Мені стало соромно. 

— Угу. Але я не несу загрози тобі. Чесне слово! — стала виправдовуватись.

— А я тобі? 

— Поки ти за парканом, то теж. Мабуть.

— Тобто ти не впевнена? 

— Поки що нічого поганого не сталося. 

— Напевно, даремно я прийшов… Ну і довбень!

— Тепер ти не захочеш спілкуватися зі мною? 

— Хочу, звісно хочу. Я просто боюся нашкодити.

— Не нашкодиш. 

— Розкажи мені детальніше про свою хворобу.

— Ти і так багато знає про мене. Я ж про тебе — нічого. Де гарантія, що ти не журналіст, який шукає сенсацію?

— А ти можеш стати сенсацією? 

— Батьки кажуть, що так.

— Тому тебе й ховають? 

— Я сама ховаюся.

— То ти взагалі не виходиш з дому? Ніколи? Ой, пробач. Я знову розпитую тебе. Що ти хочеш дізнатися про мене? — останні слова він промовив, позіхаючи.

— Хочеш спати? 

— Та трохи. 

— Тоді продовжимо розмову завтра.

— Ні, постривай. А чому ми маємо спілкуватися тільки так? Буде значно зручніше, якщо ти даси мені свій номер.

Я залилася фарбою. Як добре, що у цей момент мене ніхто не бачив.

— В мене немає телефону, — пробурмотіла, опустивши голову.

— Тобто?

— Ну… Він мені недуже й потрібен, — взагалі-то я давно мріяла про телефон, але мама лише сміялася з моїх прохань придбати бодай найдешевший. —  Соціальні мережі для мене під забороною, а дзвонити все одно нікому…

— Під забороною? Марто, скільки тобі років? 

— За тиждень буде двадцять.

— І тобі забороняють користуватися соціальними мережами?! ЗАБОРОНЯЮТЬ?

— Ти розмовляєш занадто голосно.

— Просто у мене в голові не вкладається все це… 

— В нашому домі є певні правила, і я маю дотримуватися їх.

— Наскільки я розумію, зараз ти якраз порушуєш одне з них.

— Ну… так.

— Тоді я допоможу тобі порушити ще одне. 

— Як? 

— Побачиш. Завтра на тому ж місці?

— Так, — відповіла навіть не замислюючись. — Я чекатиму.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше