Глава 8

Марта

Мені подобалося готувати. На кухні я забувала про свої турботи та на якусь мить могла відчути себе здоровою людиною. Зазвичай я записувала цікаві рецепти, показувала їх мамі, а вона вже обирала, що з них варто подати для родини, та купляла необхідні продукти. Того разу я вирішила випробувати свої сили з дріжджовим тістом та спекти домашній хліб. Обожнювала, коли будинком ширився аромат свіжої випічки. Відразу ставало затишно, як в дитинстві.

Знову ж таки, я не розуміла звідки у мене подібні асоціації. Мама ніколи не пекла… Може, я запам’ятала запахи з дитячого будинку, де зростала? Було б дуже цікаво побачити його бодай на фото. От тільки мені не судилося. Мама не любила згадувати минуле, бо воно було для неї доволі травматичним. Виходить, моя особиста історія навіки стерта… Часи, коли я була повноцінною вже не згадати, а про теперішні й розповісти нічого. Суцільний день байбака. 

Коли до нас завітав гість, я саме встигла витягти хлібину з форми та накрити її рушником.

— Напевно, кур’єр, — промовила Дарина, відкладаючи ножа, яким збиралася відрізати собі рум’яну скоринку. — Нарешті він до нас доїхав! Вже два дні чекаю своє замовлення… 

Я не стала спускатися у підвал, бо ж зазвичай кур’єри не заходили до будинку. Коли Дарина пішла відчиняти, я підкралася до вікна у вітальні та зазирнула крізь фіранку. Іноді я дозволяла собі таке навіть при батьках, правда лише у випадках, де була впевнена, що гість не піде далі воріт. 

Проте того дня він пішов далі. Щойно Дарина прочинила хвіртку, у наше подвір’я зайшов хлопець. Я не відразу впізнала його, думала хтось із друзів моєї сестри. Аж потім, придивившись, зрозуміла, що то Артем. Моє серце забилося з шаленою швидкістю. Навіщо він прийшов? Страх змішався з раптовим приливом щастя, причину якого я не могла пояснити. 

Інтуїція підказувала, що краще все ж таки заховатися, однак я не могла зрушити з місця. Дивилася у вікно та жадібно запам’ятовувала кожну рису його обличчя. Гострі вилиці, губи, які викривлялися у посмішці, коли він говорив з Дариною, густі темні брови та очі… Навіть попри відстань, я бачила, що його погляд спрямований не на співрозмовницю, а кудись наче крізь неї. 

Вони говорили зовсім недовго, аж раптом перелякана Дарина побігла до дверей. Що трапилося? Він хотів її образити? 

— Негайно відійди від вікна! — гаркнула вона голосом, що прозвучав точно як мамин. — Ти наче правил не знаєш!

— Мене все одно не видно, — я провела Артема поглядом до самої дороги. — Хто то був? 

Дарина обдала себе з ніг до голови антисептичним засобом і лише тоді підійшла до мене. 

— Це наш сусід. Живе на другому поверсі студентського будинку. 

— Ясно, — я вдала байдужість.

— Він приходив до тебе.

— Що? — в мене підкосилися ноги. Я підійшла до крісла та впала у нього. — До мене? 

— Так, Марто! Як він дізнався про тебе? Ти погано ховалася? 

— Ні… То було випадково, він почув…

— Він несе загрозу, — на Дарині не було обличчя. — Я боюся за тебе! Треба розповісти батькам. Вони щось вигадають… 

— Ні! — я схопила сестру за руку, аби та не встигла узяти телефон. — Не роби цього! 

— Ай! Боляче. Відпусти! — стала пручатися. — Боляче, чуєш?!

Я збагнула, що стискаю її зап’ястя з усієї сили. Розігнула пальці, а під ними залишилися червоні сліди.

— Пробач. Будь ласка, не кажи про нього батькам.

— Ще і як скажу. Я не стану ризикувати життям і здоров’ям рідної людини через якогось нахабу!

— Він не нахаба. Він просто не знає… Якби ж я мала можливість все пояснити…

— Тоді б наступного дня тут стояв би не лише він, а й купа журналістів. Ти хочеш стати піддослідним кроликом, Марто? 

Ці слова я чула стільки разів, що вже не злічити. Їх повторювали ледь не кожного дня. Хвороба, сенсація, журналісти, досліди, ізоляція… Аж нудило.

— Не думаю, що дійде до такого. 

— В будь-якому разі вирішувати не тобі. Я телефоную…

— НІ! — вигукнула я. Напевно вперше у житті підвищила голос на Дарину. — Вирішувати якраз мені. Це моє життя! Навіть якщо я і ризикую, то не тобою, не мамою і не Сергієм Олеговичем. Я ризикую собою, це мій свідомий вибір. Позбавиш мене можливості хоч інколи спілкуватися з Артемом, я тобі не пробачу. 

— Але, Марто… — по щоках Дарини потекли сльози. — Ти можеш захворіти…

— Якби ти пожила моїм життям, то зрозуміла б. Найгірше вже трапилося. Я наче у клітці. Тварини у зоопарку живуть і то краще, бо на них бодай приходять подивитися. Я ж не бачу нікого… Ви так сильно переймаєтесь через моє здоров’я, проте навіть не розумієте, що я вже не отримую ніякого задоволення від прожитого дня. Краще провести насичений тиждень і померти, ніж ось так існувати роками.

Дарина простягнула руки та обійняла мене, поклавши голову мені на плече.

— Я навіть не знала, що тобі так погано. Ти ніколи не казала.

— Зараз кажу. Я благаю тебе тримати все у таємниці. Артем нікому з нас не зашкодить. Бачиш, я говорила з ним і досі не захворіла. 

— Ти будеш обережною? — вона шмигнула носом. В мене розривалося серце від того, що я довела молодшу сестричку до сліз. Я ніколи не хотіла грати на її емоціях.

— Так. Обіцяю. Ми просто спілкуємось.

— Через паркан?

— Так. Всього кілька реплік, але мені це дуже потрібно.

Дарина витерла очі рукавом.

— Сподіваюсь, я не пошкодую про це. 

— Не пошкодуєш. Присягаюся. 

Так у мене з’явилася спільниця. 

Попри те, що Дарина пообіцяла берегти мою таємницю, я все ж боялася повернення батьків. Мама відчувала брехню і дуже не любила, коли їй говорили неправду. Гадаю, вона звикла усе до останньої дрібниці тримати під контролем, тому й не дозволяла навіть трохи відхилятися від правильного за її мірками устрою. 

Під час вечері я не зводила очей з Дарини, а та в свою чергу, хоч і намагалася вдавати наче нічого не сталося, все одно виглядала напруженою. Особливо це було помітно по тому, з якою байдужістю вона штрикала виделкою рибу, хоча насправді дуже любила її.