Глава 7

Я настільки чекав ночі, що всі інші справи здавалися марними та беззмістовними. Навчання, тренування, практика… кого це цікавить, коли під носом розгортається справжній детектив? Я ніколи не славився хорошою інтуїцією, проте цього разу все моє єство буквально кричало, що я маю дізнатися про сусідку більше. 

Марти Коваленко не було у жодній соціальній мережі. Я знайшов Дарину, перебрав список усіх її друзів та підписників, проте й там було порожньо. Та хіба сучасна дівчина може жити без сторінки в тому ж Інстаграмі? Навіть моя бабця завела акаунт, аби викладати фото своїх в’язаних шкарпеток. А Марта — ні. 

Ця та купа інших дивних деталей підштовхнули мене шукати підказки в експерта. 

— У вас знайдеться хвилинка? — звернувся я до судді, коли заносив їй черговий стос паперів. 

— Якщо це стосується завчасного закриття практики… — почала вона, не відриваючи погляду від документів, — То навіть і не мрій. Я й так тебе не завантажую.

— Ні. Мені просто цікаво… Якщо судитимуть людину, яка за допомогою психологічного тиску утримувала іншу у неволі… Яким у такому разі може бути покарання?

— Питання з екзаменаційного білета? — хмикнула жінка. 

— Точно! — збрехав я. — Потрохи готуюсь до держіспитів. 

— О, похвально. Проте тут важко відповісти, без вивчення деталей справи. Треба враховувати чи був акт фізичного насилля, вік жертви та інші супутні фактори. В моїй практиці, такого, слава Богу, не бувало. Та й навряд чи буде.

— Ви так оптимістично налаштовані…

— Це не оптимізм, а проста статистика. За останні роки рівень злочинності у нашому місті знизився до мінімуму. Все, що мені доводиться розглядати — це суперечки сусідів, розлучення та ДТП. Якби сталося щось подібне до того, що ти описав, то це був би справжній резонанс. 

— Але ж усе можливо.

Вона нарешті підняла очі на мене.

— Ти ж точно питаєш лише з цікавості? — запитала, підозріло зіщулившись. 

— Звісно. Просто хочу взяти максимум з цієї практики. 

— В такому разі, тобі не завадить попрацювати в архіві. Якраз потрібен помічник для оцифрування документів. Там ти й справи почитаєш, і дізнаєшся про роботу судової системи, так би мовити, з середини. 

Я не став казати, що тинятися коридорами у мене виходить значно краще, аніж виконувати справжню роботу. Та діватися нікуди, за цікавість довелося платити. Другу частину дня я провів у підвальному приміщенні, копирсаючись у старих паперах. Нічого цікавого у них, так і не трапилося. 

Вночі, як і належить, я чекав Рому у своїй кімнаті біля вікна. Він прийшов, що вже було частиною успіху, проте вираз його обличчя транслював цілковитий скепсис.

— Що ж, я готовий познайомитися з твоєю уявною дівчиною, — промовив він, падаючи у крісло поряд. 

— Вона не уявна, — я приклав око до телескопа. Поки на подвір’ї Коваленків було порожньо. — Просто треба трохи зачекати.

— Якби знав, то захопив би з собою попкорну…

Ми довго сиділи та чекали на Марту. Було далеко за північ, Рома починав позіхати та жалітися, що зранку йому рано вставати на пари. У мене теж уривався терпець. Не хотілося виглядати ідіотом в очах нового приятеля, проте саме так я й виглядав.

— Слухай, друже, з тобою цікаво проводити час, але я краще піду, — він піднявся на ноги. 

— Ти не віриш мені…

— В тебе був шанс переконати мене. Дива не сталося, — Рома розвів руками. Добраніч, Арте…

— Постривай! — я помітив, як відчинилися двері сусіднього будинку. Від радості, ледь не впав зі стільця. — Ось! Є! Вона вийшла.

Марта немов спеціально чекала останньої миті, аби з’явитися максимально ефектно.

— Та годі!

— Кажу тобі, дивись! — я підштовхнув Рому до телескопа. — Бачиш?

— Здається, так. Дійсно, це не пані Коваленко і не Дарина. 

— Казав же!

Я не міг стримати задоволену посмішку. Нарешті ця загадка мулятиме не мене одного!

— І що вона робитиме?

— Нічого особливого. Співатиме, ходитиме по саду, або ляже посеред газону та дивитиметься у небо. 

— Вона розумово відстала? 

— Ні! Марта трохи дивна, але точно не відстала. 

— Хм… Тепер я тобі вірю, — Рома звільнив місце, щоб і я міг подивитися в телескоп. — Але ми все одно не маємо жодних доказів, що її переховують. Може вона… ну не знаю…

— Може, що? Бачиш, ти й сам не маєш пояснення!

— У неї може бути алергія на сонце. 

— А також на людей і увесь світ за межами свого подвір’я. 

— Дівчина просто любить самотність.

— Не сказав би. Вона навпаки прагнула поговорити зі мною. Правда, спершу погрожувала розбити мені голову каменем… але то таке. 

Рома знову відібрав телескоп, кілька хвилин спостерігав за Мартою. 

— Якби її утримували проти волі, то не випускали б надвір без нагляду, вірно? — промовив, чухаючи підборіддя. 

— Навіщо потрібен нагляд, коли там двометровий паркан, як у в’язниці? Вона не втече, навіть якщо захоче.

— Не схоже, що вона хоче тікати. З виду, ця дівчина цілком задоволена життям.

Я похитав головою.

— Не думаю.

Рома встав та потягнувся.

— А я не думаю, що Коваленки — сім’я маніяків. Ця Марта просто сміється з тебе. 

— Ні… Вона не така.

— Ну звісно! Ти ж так добре її знаєш.

— Я так розумію, що ти мені не допомагатимеш.

— У чому? У порятунку дівчини, яка скоріш за все цього не потребує? 

— Потребує, — у моїй голові виник ризикований, проте геніальний план. — Я доведу це!

— Як? 

— Завтра я стану їхнім непроханим гостем.

— О ні… Ми ж домовлялися, що тримаємось від них на відстані! Це одне з неписаних правил нашого дому. 

— Гадаю, цей ризик вартий гри. Я піду до них, наче хочу позичити… садові ножиці чи щось типу того. Заодно й запитаю чи вдома Марта. 

— Але якщо вони дійсно утримують її…

— То ти все ж припускаєш таку ймовірність!

— Я чисто гіпотетично. Якщо вони дійсно тримають її там проти волі, то ти зробиш лише гірше.