6.1

Я спеціально прокинувся раніше, що саме по собі було для мене подвигом. Одягнув перші ліпші штани, почистив зуби та вийшов на двір. Вдавав, наче замітаю під’їздну доріжку, а сам подивлявся у бік сусідського будинку. Я мав переконатися, що донька Коваленків, про яку говорив Рома, і Марта — зовсім різні люди. 

О восьмій звідти вийшла дівчинка у шкільній уніформі. Тут мої підозри справдилися. То була не Марта. Я здалеку помітив, що вона має іншу фігуру, інший зріст та навіть інший колір волосся — чорний з рожевими пасмами біля обличчя. Та й поводиться вона зовсім інакше, більш впевнено, розкуто… не то що, та полохлива зайчиха. 

Спершу я відчув неабияке полегшення. Все ж таки мене не звинуватять у тому, що я чіпляюсь до школярки. 

А потім до мене дійшло, що тепер все стало ще заплутаніше. Якщо Марта — теж дочка Коваленків, то чому всі знають лише про молодшу? Невже батьки приховують, що мають ще одну дитину? Яка в цьому логіка? Може, вони її викрали? Або… В голову лізли дурні думки, одна похмуріша іншої. 

Дівчина спіймала на собі мій погляд та посміхнулася. 

— Добрий ранок, — помахала рукою.

Я вдав безтурботність.

— Вітаю! — посміхнувся їй у відповідь.

На моє здивування вона перебігла дорогу та опинилася поряд. На противагу своїй сестрі, ця мала любила поговорити.

— Не бачила тебе тут раніше. Новенький? 

— Ага. Живу, на другому поверсі, — кивнув на своє вікно.

— Прикольно. Я рада, що хлопець, який жив там до тебе, нарешті з’їхав.

— Чому? 

— Він часто водив гостей та влаштовував балаган, який сильно дратував маму. А коли дратується мама, то страждає вся сім’я.

— У тебе велика сім’я? — вирішив скористатися моментом. 

— Ні. Я єдина дитина.

Вона забула додати щось на кшталт “якщо не враховувати старшої сестри, яку ми ховаємо від сторонніх”.

— О… Але у вас такий просторий будинок. У ньому може поміститися багато родичів.

— Ми любимо простір, — розвела руками. Я мав визнати, що брехала вона просто віртуозно. 

До нас під’їхало авто.

— Мені вже час до школи, — Дарина кивнула водієві. — Ще побачимось!

— Так. Гарних тобі оцінок.

Вона скривилася, наче я сказав щось огидне. Застрибнула на заднє сидіння та поїхала. 

— Я ж просив тебе не лізти до тієї малої! — зашипів Рома, який, закладаюся, увесь цей час стояв десь неподалік.

— Я до неї і не ліз! Вона сама підійшла, хіба ти не бачив? 

— А вночі ти куди ходив? Часом не до її будинку?

— Оце так… Ти стежив за мною! 

Рома видихнув.

— Послухай, я лише переймаюсь, щоб ні в кого з нас не було проблем. Якщо через твою схильність до молодших дівчат…

— Ти геть прибацаний. Та не цікавить мене ця Дарина!

— А хто ж? Може, її мама? — Рома підняв брову. Ця версія йому більше подобалася. 

Я подивився у бік паркана, де вночі говорив з Мартою.

— Її сестра.

— Сестра мами? Тітка? — здається, Рома остаточно заплутався. Що ж, тепер не в одного мене мозок закипає. 

— Ні. Сестра Дарини.

— В неї немає сестри.

— Вона теж так сказала, але вчора я розмовляв з Мартою. Ти ж живеш тут кілька років. Спробуй пригадати… така висока, худа дівчина з великими очима. Симпатична. Ти мав її бачити!

— Не пригадую.

— А знаєш чому? 

— Чому? 

— Бо вона виходить на вулицю тільки вночі! Приблизно в один і той самий час.

Рома підійшов ближче та подивився мені прямо в очі.

— Ще тільки ранок, а ти вже щось курнув.

Мені довелося докласти добрячі зусилля, щоб не послати його.

— Знаю, що це звучить дивно, але ти маєш повірити мені. І нікому не розповідати, — заговорив пошепки. 

— Повірити, що Коваленки мають ще одну дочку, але приховують її існування. Ти це маєш на увазі?

— Точно!

— Маячня якась. Сергій Коваленко — людина з бездоганною репутацією, він почесний житель Харкова. Минулого року йому навіть вручили ключ від міста у знак пошани. Ти хоч уявляєш, яка це честь?

— Саме тому ніхто не запідозрить його у чомусь незаконному! Послухай, якщо ти не віриш мені, то приходь сьогодні до мене. Десь опівночі… Я тебе переконаю.

— Не розумію…

— Просто прийди, добре?

— Ну гаразд, але якщо це якийсь розіграш…

— Присягаюсь, це не розіграш. Тільки тримай язик за зубами. Я розповів це тобі, бо ти здаєшся надійною людиною. 

Рома подивився на годинник.

— Мені треба снідати, бо скоро на пари.

— Я б теж чогось поїв…

— О ні… Якщо вже узяв мітлу до рук, то будь ласкавий домети подвір’я!

— Та годі… Це ж лише для конспірації.

— Вперед! 

Діватися нікуди. Якщо я хочу отримати напарника, то маю заслужити його прихильність. Узявся наводити чистоту.