Глава 6

Артем

Вона не з’являлася дві ночі поспіль.

Я мав багато справ. Нарешті отримав нові доручення на практиці — тепер мені довірили роль кур’єра і я носив папери з одного офісу на підпис в інший. Це можна вважати рухом кар’єрними сходами? Байдуже. Головне, що завдяки цьому час тягнувся не так повільно. Також я побував в академії — нагадав викладачам, як виглядаю. Не скажу, що вони сильно зраділи моїй фізіономії. Знайшов нового гравця у команду і — вишенька на торті — побував на вечірці в честь Дня Народження одного з хлопців, де в результаті виявився найтверезішим та мав велику честь розвозити п’яних гостей по домах. 

Але вона не з’являлася дві ночі поспіль. 

Думка про сусідське дівча засіла у моїй голові та дзижчала, мов набридлива муха. Все, що стосувалося тієї сусідки, було дивним. Починаючи з того, що я досі не розумів, ким вона приходиться хазяїну, закінчуючи її прогулянками під луною. 

А, може, вона вампір?!

Це б багато пояснило! Бліда, боїться сонячного світла. Тримається осторонь людей, щоб її не викрили. До всього по-книжковому красива. 

Але, бляха, які нафіг вампіри у Харкові? 

Тут щось інше… Я був майже переконаний, що пояснення дуже просте і банальне. Якщо я почую його, то закочу очі та подумаю: “Ото йолоп! Навигадував бозна-чого”. Тільки ніхто не поспішав розставляти крапки над “і”, а ситуація навколо сусідки залишалася доволі туманною.

Третьої ночі я знову сидів біля телескопа. Мене мучила совість, бо ж цілком можливо, що пауза в її нічних прогулянках була напряму пов’язана з моїм минулим візитом. Може, хтось побачив мене, і її за це покарали? Так, звучить як повна маячня, але й пісні для дерев о пів другу ночі теж не в’яжуться зі здоровим глуздом. 

Коли я помітив, що двері її будинку відчинилися, і надвір прослизнула темна тінь, ноги самі понесли мене на вулицю. Лише пару слів. Я переконаюсь, що не спричинив незручностей, і піду.

Почувався ідіотом, коли знову йшов через дорогу з табуреткою. Але що робити? Не буду ж я говорити у стрибку. 

— Привіт, принцесо! Пообіцяй не кидати у мене камінням.

Вона озирнулася на будинок. У вікнах і досі горіло світло, тому вірогідність, що мене помітять була доволі високою. 

— Не кидатиму, але говори тихіше. Благаю. І… — обережно, немов ступала по мінному полю, підійшла на крок ближче. — Чому ти такий високий?

— Я стою на стільчику.

— Злізь.

— Але так я не бачитиму тебе.

— Ти вже побачив. Говорити можна і через паркан.

— О, то сьогодні ти налаштована на бесіду? — зрадів.

— Тільки якщо ти дотримуватимешся правил.

— Яких? 

— Тебе ніхто не повинен бачити. Ти нікому не розповіси, про мене. Ти обіцяєш триматися на відстані.

Ставало все цікавіше. Я б зненавидів себе, якби після такого розігріву розвернувся та пішов. 

— Ну гаразд. 

— Обіцяєш?

— Так. Ось… — зліз з табуретки, і тепер як дурень говорив зі стіною. — Я вже почав виконувати твої правила. 

— Дякую. 

— Тож… Чому ти не можеш вийти або впустити мене? 

— Це неможливо. 

— Чому? 

— Бо я тебе не знаю. Ти можеш бути небезпечним. 

— Гаразд… Як мені довести, що я безпечний? Ми можемо зустрітися вдень, у якомусь людному місці, де ти відчуватимеш себе у безпеці.

— Ні. 

— Можливо, ти додаси мене в друзі у Фейсбуці?

— Ні.

— Гаразд… Яка у нас цікава розмова, скажи? 

— Мені подобається.

— Дивно, проте мені теж. Можна питання? 

— Дивлячись яке.

— Нагадай як тебе звати? Я забув.

— А я й не представлялася.

— Але я чув, як тебе кликала мама, — я спеціально сказав “мама”, щоб переконатися, що моя нова знайома дійсно донька Коваленків. 

— Марта.

— Точно!

— А я твоє ім’я пам’ятаю. 

— Це приємно. Можна ще одне питання?

— Не впевнена, що зможу дати відповідь на нього.

— І все ж… Чому ти не виходила вчора і позавчора?

Дівчина притихла.

— А звідки ти знаєш, що я не виходила? — запитала голосом, сповненим ледь не тваринного страху.

Я не хотів зізнавалися, що спостерігаю за нею. Ще не вистачало аби вона подумала, наче я маніяк чи збоченець. Коваленки, напевно, тільки чекають такого приводу, аби назавжди закрити “Мажора”.

— Ну я… Проходив повз і вітався з тобою, а ти не відповіла. 

— А сьогодні ти наче знав, що я вийшла.

— Ні просто пощастило.

— Хочеш сказати, що знову проходив повз мій будинок?

— Я люблю нічні прогулянки.

— І щоразу гуляєш зі стільцем?

— Це дуже зручно! В будь-який момент можна присісти й перепочити. Хіба ти так не робиш?

— Мені час повертатися. 

Я спеціально прокинувся раніше, що саме по собі було для мене подвигом. Одягнув перші ліпші штани, почистив зуби та вийшов на двір. Вдавав, наче замітаю під’їздну доріжку, а сам подивлявся у бік сусідського будинку. Я мав переконатися, що донька Коваленків, про яку говорив Рома, і Марта — зовсім різні люди. 

О восьмій звідти вийшла дівчинка у шкільній уніформі. Тут мої підозри справдилися. То була не Марта. Я здалеку помітив, що вона має іншу фігуру, інший зріст та навіть інший колір волосся — чорний з рожевими пасмами біля обличчя. Та й поводиться вона зовсім інакше, більш впевнено, розкуто… не то що, та полохлива зайчиха. 

Спершу я відчув неабияке полегшення. Все ж таки мене не звинуватять у тому, що я чіпляюсь до школярки. 

А потім до мене дійшло, що тепер все стало ще заплутаніше. Якщо Марта — теж дочка Коваленків, то чому всі знають лише про молодшу? Невже батьки приховують, що мають ще одну дитину? Яка в цьому логіка? Може, вони її викрали? Або… В голову лізли дурні думки, одна похмуріша іншої. 

Дівчина спіймала на собі мій погляд та посміхнулася. 

— Добрий ранок, — помахала рукою.