5.1

Я любила свою сестру. Чесне слово. Але думка, що вона розважається з подругою, а я сиджу зачинена у підвалі, зводила мене з розуму. Це несправедливо. Світ взагалі несправедливий. Чому смертельна хвороба причепилася саме до мене? Чому не до якогось злочинця, маніяка чи диктатора? Чим я так завинила? А що як це і є карма? Раптом я розплачуюся за гріхи з минулого життя? Якщо так, то я була справжньою потворою…

У дні, коли мені не дозволялося виходити, а це траплялося доволі часто, я намагалась довше спати. Потім брала якусь зі своїх книжок або сиділа в інтернеті, зачитуючись статтями про життя звичайних людей. Найбільше мене цікавили молодіжні історії. Кохання, пригоди, інтриги… Шкода, що я не мала жодної подруги, аби слухати все це наживо. Мене б влаштувало навіть листування, проте у цілях безпеки соціальні мережі на моєму комп’ютері були заблоковані, а іншого способу знайти подругу я не знала. 

Я відчувала сильну слабкість. Попри це підіймалася сходами та, приклавши вухо до дверей, намагалася вловити уривки розмов чи інші звуки. Інколи я просто катастрофічно потребувала підтвердження, що про мене не забули. Наче доросла людина, але з дитинства не могла позбутися страху залишитися у підвалі навічно. Таке враження, наче у мене на плечі сиділо невидиме чортеня й нашіптувало, що батьки вже зібрали речі, сіли в авто й поїхали, а мене поховали живцем, позбувшись найбільшої проблеми у своєму житті. 

Минула доба. Я починала потихеньку ненавидіти однокласницю Дарини. Чому вона так довго сидить в чужому домі? Це як мінімум нетактовно! Мені хотілося їсти. Те, що минулого ранку принесла мама, вже закінчилось. Сама винна — не варто було так нападати на їжу. Довелося перебиватись печивом та горіхами. Цей перекус завжди лежав у тумбочці біля мого ліжка. Мама поповнювала запаси щойно я щось звідти з’їм. Саме у таких дрібницях вона проявляла свою турботу. 

Нарешті, двері відчинилися!

— Марто, у домі чисто, — промовив вітчим настільки буденним тоном, наче він не дезінфекцію провів, а просто пропилососив. — Можеш виходити. 

— О, нарешті!

— Дарина замовила для тебе якийсь десерт з місцевого ресторану. Він на кухні.

— Фондан? 

— Напевно, — знизав плечима. — Як ти почуваєшся? 

— Як лайно.

Мама, почувши таке, вже б зробила зауваження. Але вітчим лише посміхнувся.

— Скоро стане краще. Головне не забивай вживати пігулки.

Я піднялася. Кілька секунд постояла в коридорі, чекаючи поки вгамується запаморочення. Повітря у домі мало гіркуватий присмак. Напевно, батькам довелося добряче витратитись на засіб для очищення простору від бактерій, які могла занести гостя. Зазвичай вони використовували дезінфекцію лише в коридорі, коли обробляли власний одяг. 

— А де Дарина?

— Вони з мамою поїхали у торговий центр. Гадаю, їм не давав спокою той факт, що я отримав премію.

Напевно у моїх очах промайнув увесь спектр заздрості, тому вітчим додав:

— Ти теж можеш щось купити. 

Я завмерла з тарілкою у руках.

— Тобто?..

— Ну… можливо тобі теж щось потрібно? Можеш обрати в інтернет-магазині, а я заплачу. Новий одяг чи косметику…

Я не мала потреби у новому одязі, бо ж мене все одно ніхто не бачив. Те ж саме стосувалося косметики. Кілька разів фарбувалася, лише для того аби отримати новий досвід, а потім зрозуміла, що мені це теж не потрібно.

— Мені нічого не треба, — зітхнула. 

— Ну ти все одно подумай, — підморгнув. 

Я була розчулена через таку щедрість. Щоправда, мені здавалося, наче вітчим просто жаліє мене. Я ніколи не хотіла викликати жалість. Набридло. Нехай би мене зневажали чи ненавиділи, але тільки не жаліли.

Насилу дочекалася вечора, а потім ще й довелося терпіти показ мод від мами з Дариною.

— У тебе ж наче були чорні джинси… — промовила після дефіле молодшої сестри.

— Але ці іншого крою, — вона смикнула за тканину. — Бачиш, які широкі? Ще я купила нову сумочку і кросівки!

— У вас з Дариною однаковий розмір взуття, тому стару пару ти можеш забрати собі, — пояснила мама. 

— Дякую, але я ще минулі не зносила.

— В тому, що ти гуляєш виключно по м’якому газону є великий плюс, — розсміялася мама. 

— До речі про газон… Я можу вийти? 

— Давай десь за годинку, нехай сусіди повкладаються спати. 

— Але, мамо, — заперечила Дарина. — Її й так ніхто не побачить. Нехай йде. 

Мама недовірливо зміряла мене поглядом.

— Ну гаразд, тільки одягни щось темне.

— Добре!

Я не стала сперечатися. Пішла до себе, накинула чорне худі — знову ж таки, воно дісталося мені від Дарини, та застібнула на ньому блискавку.

— Так підійде? — запитала, повернувшись у вітальню.

— Нормально, — кивнула мама. — Навіть не розумію, чому тебе постійно тягне на двір…

— Я люблю природу. 

— То, може, ночами доглядатимеш за садом? Якщо ти навчишся підстригати трояндові кущі та косити траву, ми добре зекономимо на садівникові. 

— А можна? — зраділа я.

— Звісно ні! То був жарт! Йди вже.. — мама махнула рукою. — Розважайся. 

Квіти й дерева — звісно, добре. Але ніхто навіть не здогадувався про справжню причину мого бажання потрапити надвір. Насправді я мріяла знову відчути адреналін. Тобто поговорити з хлопцем на ім’я Артем.