Дівчина з будинку навпроти

Глава 5

Я лежала у себе в кімнаті та дивилася у стелю. Мені було погано, сильно боліли кістки, судомило тіло та постійно хотілося пити. Власне, нічого нового, це просто треба перетерпіти. Знову. І знову. Якийсь незкінечнний цикл болю з перервами на нудьгу та зневіру.

— Поїш, коли з’явиться апетит. Завтра приготую щось більш калорійне, — мама залишила біля мого ліжка склянку з водою і печене яблуко. Погладила мене по голові та вийшла до того, як я ще раз наважилася спитати у неї про бабусю. 

Невже сни можуть бути аж настільки реальними. Щоразу я бачила одну й ту ж саму жінку, той самий будинок, собаку, будка якої стояла під старою яблунею, та сусідське дівча. Образи ніколи не змінювалися. Мінялися тільки сюжети. 

Може, я дійсно усе вигадала? 

Мама запевняла мене, що ніякої бабусі я в житті не бачила. Коли мені виповнилося шістнадцять, вона посадила мене в крісло навпроти й розповіла про своє минуле. Пам’ятаю, що тоді я ледь не вперше побачила сльози на її очах. Зазвичай мама не вирізнялася емоційністю. Вона завжди тримала себе у руках, немов боялася зайвий раз звести брови, аби на переніссі не з’явилися зморшки. 

— Я виросла в дитячому будинку. Мене віддали туди ще немовлям… — розповідала вона, відсторонено дивлячись повз моє плече. — Якщо ти думаєш, що твоє дитинство пройшло складно, то сильно помиляєшся. Попри певні… обмеження, ти маєш все: дім, сім’ю, теплу постіль, будь-які іграшки та смачну їжу. Я ж росла у середовищі, де доводилось боротися за кожен кусень хліба. Після дев’ятого класу вирвалася на свободу — пішла у коледж, де й познайомилася з твоїм батьком. Він був сином однієї з викладачок, старшим за мене на шість років. Я шукала затишку та любові. Він здавався мені надійним, таким кому можна довіритись. Ми потайки зустрічалися, а згодом я дізналась, що вагітна. Ця звістка стала шоком для нас обох, але я відразу полюбила тебе і вирішила народжувати попри всі труднощі. А от твій батько мав інші плани. Він кинув мене, втік з міста і згодом перебрався жити в іншу країну. 

— Ви більше не бачилися? 

— Ні. Жодного разу. Я не пробачаю зрадникам… — мама стиснула мою долоню. — Ти народилася завчасно, недоношеною, була дуже слабкою. Більшість лікарів взагалі не вірили, що ти виживеш. Я була у відчаї. Неповнолітня, без освіти, без грошей, без підтримки. У мене не було іншого вибору, як залишити тебе в інтернаті. Мені пообіцяли, що тебе не віддадуть на всиновлення за умови, якщо я провідуватиму тебе. Я так і робила… Удень вчилася, вночі працювала, а коли випадала нагода, відразу їхала до тебе. Ми проводили багато часу разом, щоб ти ніколи не відчувала себе сиротою.

— Я вже тоді хворіла? 

— Так, проте ніхто не міг поставити тобі точний діагноз. Переводили з однієї лікарні в іншу, робили купу аналізів, але врешті розводили руками. Власне, завдяки твоїй хворобі, я й познайомилася з Сергієм. Він був зіркою медицини, а я не могла проґавити можливість проконсультуватися у нього.

— Далі я знаю, що було, — мій настрій трохи покращився. — Ви одружилися, і в тебе з’явилася можливість забрати мене з інтернату!

— Точно. Але, Марто, — вона нахилилася до мого вуха. — Я б ніколи не вийшла за нього, якби він не пообіцяв винайти ліки для тебе. Саме цим він мене і підкорив. А кохання… воно прийшло пізніше.

Тоді я відчула велику провину. Якби мене не було або я народилася здоровою, то мамі жилося б набагато простіше. 

— Дякую, мам. 

— Це тобі дякую, — вона посміхнулась. — Дякую, що ти у мене є.

Якщо вірити цій розповіді, то образ бабусі цілком може бути спогадом про одну з медсестер або нянь у дитячому будинку. Можливо, й дівчинка-подруга теж звідти. Зрештою, там було багато дітей… А пес та будиночок з білими стінами? 

Щось однозначно не сходилось. 

Або зі мною грала свідомість, або мені чогось недоговорювали. 

— Марто, — голос Дарини вирвав мене з роздумів. — Можна?

— Так, звісно, — я піднялася, що виглядати менш жалюгідно.

— Як ти почуваєшся? — вона ніяково топталася на місці. Поки я була у відключці моя сестра встигла з’їздити у салон краси та зробити собі рожеві пасма біля обличчя. Їй дуже личило. 

— Нормально. Планую ще до ночі відлежатись та вийти прогулятись. Не хочеш зі мною? Можемо влаштувати щось типу кіно під зоряним небом. Я знайшла кілька фільмів, які ти точно не дивилася. 

— Власне… — Дарина опустила очі. — Я б не проти, але у мене вже були плани. 

— Ну нічого, — відмахнулася я. — Значить, іншим разом.

— Взагалі-то у тебе не вийде вийти на вулицю сьогодні.

— Чому? Там погана погода? 

— Ні. Погода хороша, просто… До мене на ночівлю прийде подружка. Ти маєш сидіти на своєму поверсі.

— У підвалі, — виправила я.

— Але завтра ми все продезінфікуємо, і ти зможеш вийти! І у дім, і на двір. Можеш навіть ночувати на дворі, якщо тобі захочеться!

Я закотила очі.

— Яка щедрість.

— Марто, через тебе я не можу запросити друзів у гості. Інші постійно тусуються одне в одного, влаштовують вечірки, а я в цьому плані аутсайдер… Школою почали ширитися чутки, наче ми якість соціофоби. 

— Може, варто розповісти правду про хвору сестру? Гадаю, твої однокласники зрозуміли б.

— Наша правда звучить як повна маячня. Краще вже нехай мене вважають соціофобкою, аніж брехухою. То як? Ти не проти посидіти у себе? Всього добу, — вона склала долоні, щоб я точно не встояла.

— Наче в мене є вибір.

— Насправді немає, бо тато вже дозволив і я запросила до себе Аню. 

— Ну… ти бодай вдала, що цікавишся моєю думкою. Я за це вдячна.

— Я не залишуся у боргу! Куплю тобі… Що ти хочеш? 

— Шоколадний фондан!

— Всього-то! Домовились, — Дарина підбігла до мене, обійняла та гучно поцілувала у щоку. — Ти найкраща!

Сидіти в підвалі. Вдавати, що мене не існує. В цьому я дійсно найкраща. Закладаюся, якби Дарині довелося бодай добу просидіти в ізоляції, вона б зчинила справжній бунт. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше