Глава 4

Марта

І так, ледь не вперше у житті, у мене з’явилися таємниця. Я знала, що вчиняю неправильно, приховуючи від батьків своє знайомство з хлопцем із сусіднього будинку. У нас була домовленість, і я її порушила. 

Чи було мені страшно? Так. Настільки страшно, що мені навіть снилися наслідки: він перестрибує через паркан, торкається мене, а потім я помираю і вже ніби зі сторони дивлюся, як рідні проливають сльози над моїм тілом. 

Чи шкодувала я? Ні. Абсолютно. 

З цим ризиком я раптом відчула себе живою. Нові враження. Нові відчуття. Попри страх я мріяла, аби він не послухав мене та приходив до паркану кожної ночі. Можна навіть не говорити. Нехай би просто кілька хвилин стояв за стіною… Гадаю, я всього лише хотіла заявити про своє існування. Іноді насилу стримувалася, аби не вилізти на дах та не закричати: “Я тут. Будь ласка, не відвертайтеся від мене. Я не зроблю вам нічого поганого!”

Артем міг би стати моїм таємним другом. Хоча навряд чи він повернеться після погроз, які почув у свою адресу. Напевно, подумав, що я несповна розуму. 

— Ти сьогодні така мовчазна, — промовила мама, підсуваючи до мене тарілку зі сніданком. Чай та хліб з сиром — у день лікування це єдина їжа, яка мені дозволялася. Якщо я їла більше, то обов’язково блювала. 

— Хвилюєшся? — Дарина стурбовано підняла на мене очі. — Не переймайся, Марто. Це ж не вперше. 

— Ні. Я просто… не виспалася, — посміхнулась.

— Обіцяю, все пройде добре. Ти ж мені довіряєш? — запитав вітчим. 

— Так, звісно. 

— Почнемо ввечері, — сказав він. — Я зайду по тебе, коли все буде готово.

— Я тут подумала… — почала, знаючи заздалегідь, що не отримаю позитивної відповіді. — А чому не можна робити це у лікарні? Існують же інфекційні відділення, де все стерильно. Я читала одну статтю…

— Не все, що пишуть в інтернеті — правда, — мама скала руки на грудях. — Сама подумай, як ми доставимо тебе у лікарню? Помістимо у кульку? Будь-яка автівка — це розсадник мікробів. Після неї тебе хіба що відразу на кладовище везти!

— Інколи мені здається, що поїздка містом варта такої ціни.

— Не мели дурниць!

— Так, — Дарина обійняла мене за плечі. — Ми любимо тебе, і ніколи не допустимо, аби ти потрапила у небезпеку. 

Їй не зрозуміти. Вона пила це життя великими ковтками. Смакувала ним, купалася у ньому, в той час як я залишалася лише спостерігачем. 

— Це правда, — кивнула мама. — Ми не дозволимо тобі ризикувати. Все буде добре. 

Мені було цікаво дізнатися, який сенс вони вкладають у фразу “все буде добре”. Добре, якщо я прокинуся після наркозу? Добре, якщо я проживу ще місяць? Чи, може, добре, якщо станеться чудо та я раптом одужаю? Останнє точно не трапиться. Чудес не буває. Їхнє місце витіснили гіркі розчарування. 

Кожного разу перед лікуванням я відчувала наближення чогось поганого. Сиділа у своїй кімнаті, та від хвилювання до крові кусала губи. Я не боялася померти. Я боялася наркозу.

Батьки запевняли мене, що це всього лише сон. Але ні… Моя свідомість знущалася з мене. Витягала з пам’яті уривки минулого, підтвердження яким мені ніколи не знайти. Неначе сторінки щоденника, які вирвали та намагалися спалити… Голоси, обличчя, запахи, емоції… Вони були такими реальними й від того ще більш моторошними.

Скрипнули двері. Почулися обережні кроки вітчима. Таке враження, що він боявся заходити до мене. Жодного разу не з’являвся у підвалі без крайньої потреби. 

— Марто, ти готова? Вже переодягнулася?

— Так, — видихнула.

— Ходімо в мій кабінет.

І все ж таки в моєму лікуванні був плюс. Мама щоразу цілувала мене у волосся та за руку проводжала під самі двері. Здавалося, у ці дні вона любила мене трохи більше, ніж зазвичай. Ніжність між нами була скоріше виключенням. Гадаю, їй банально не вистачало цього ресурсу на двох доньок, тому все діставалося Дарині. Я вже навіть не заздрила. Мені не шкода, все ж таки Даринка молодша, їй це потрібніше.

— Як ти почуваєшся? — запитав вітчим, вимірюючи мені тиск.

— Добре.

— Лягай на диван, вмощуйся зручніше. Постарайся не хвилюватись. Я зроблю укол, і ти заснеш, — він підійшов до столу, де вже лежав підготовлений шприц з анестезією. 

— Емн… а це обов’язково? Тобто, я можу потерпіти.

— Колись ми вже пробували без наркозу, і ти кілька разів втрачала свідомість від виду власної крові. 

— Не пам’ятаю такого.

— А от я запам’ятав надовго. Навіть довелося маму просити, аби допомогла тебе відкачати. 

— Коли це було?

— Кілька років тому, — він узяв мою руку та продезінфікував шкіру біля вени. — Більше не будемо випробовувати долю. Зайвий стрес тобі не потрібен. 

Не встигла я заперечити, як снодійне вже розійшлося венами. 

— Може, наступного разу все ж спробуємо…

— Поговоримо про це наступного разу. А зараз розслабся та рахуй до двадцяти.

— Один.

Я сфокусувала погляд на чисельних нагородах. Напевно, скоро доведеться облаштовувати окрему кімнату залу слави мого вітчима. Він так багато досяг…

— Два, три.

Мені дуже пощастило, що мама вийшла заміж за таку людину. Якби він не розробив для мене це експериментальне лікування, то я б не дожила до цих днів. Вона наче знала… Може, так діє материнський інстинкт?

— Чотири.

Якби я була мамою, то б теж боролася за життя своєї дитини. 

— П’ять.

Але я ніколи не стану мамою. Ніколи не вийду заміж і навіть ніколи не закохаюся.

— Шість. 

Повіки стали важкими. Я заплющила очі та провалилася у небуття. 

Я сиджу на кріслі, підібгавши під себе ноги, та з усіх сил намагаюся стримати сльози. Не хочу, щоб бабуся нервувала ще більше, вона і так не спить кілька ночей поспіль. 

— Вона поїде з нами, і це не обговорюється! — вигукує мама. Я не можу відвести від неї погляду. Вона така гарна… У довгій зеленій сукні. Руде, мов у лисиці волосся, зібране на потилиці. Очі підведені чорним, на губах червона помада, а у вухах золоті сережки з камінцями, які виблискують так, наче увібрали у себе сяйво самого сонця. Таких жінок в нашому містечку немає, я бачила настільки красивих та доглянутих хіба що по телевізору. І хоч мені дуже страшно, я мимоволі пишаюся тим, що маю таку маму.