3.1

Вже перед сном я згадав про телескоп. Тринога, на яку він мав кріпитися, не знайшлася, тому мені знадобилося трохи часу, аби прилаштувати його на підвіконні. Довелось використати підручники, які я брав у бібліотеці для написання курсової. Ну хоч тепер вони мені знадобилися…

Я уявлення не мав, як налаштовувати телескоп. Спершу через нього взагалі нічого не було видно. Я крутив лінзу, натискав на усі можливі кнопки. Здається, навіть зробив пару знімків, які в теорії можна було перекинути на телефон, але все одно нічого окрім суцільної темряви не бачив. 

Відчув себе бовдуром, який віддав гроші та геть неробочу іграшку. А за мить відчув себе ще більшим бовдуром, бо помітив, що увесь цей час намагався роздивитися зірки, не знявши кришки з лінзи! Ідіот…

Знову поставив телескоп на книжки. Зовсім інша річ! Так, він не створений для того, аби роздивлятися супутники Ілона Маска, але побачити сузір’я цілком можливо. Шкода, що це швидко набридає… Я трохи опустив його, намагаючись захопити в об’єктив щось цікавіше. Наприклад, подвір’я наших сусідів. Мені було цікаво, що ж там у них такого дорогого та цінного, щоб аж будувати навколо себе мури. Може, круті тачки? Нумо, подивимось, на чому їздить найкрутіший хірург міста.

Крони дерев… Вікна, закриті шторами… Спустився ще нижче.

Машини я не побачив. Але знову побачив її.

Дівчина у довгій строкатій сорочці, бездумно ходила поміж кущів троянд. Її волосся було зібране у косу, колір я не роздивився через темряву. Русяве або каштанове. Вона зупинилася. Зірвала гірку з ялиці та розтерла її у долонях. У цей момент я зміг максимально наблизити зображення, щоб її роздивитися обличчя. Дуже худе, з вираженими вилицями та великими, немов намальованими очима. Якщо це донька Коваленків, то вона виглядала значно старше свого віку. Явно не була схожою на школярку.

Я б дав їй років двадцять.

Може, то якась родичка? Тоді чому вона називала пані Коваленко мамою? Хоча, мені могло і почутися. 

Забагато питань. 

Здоровий глузд підказував, що все це не моя справа. Донька, племінниця, та нехай хоч коханка. Чому це має турбувати мене?

От тільки пройшло вже десять хвилин, а я все не міг відвести погляд від тієї незнайомки. Мене не стільки притягувала її зовнішність, скільки дивувала поведінка. Фраза “Діснеївська принцеса”, яка вчора прозвучала з вуст хазяйки будинку — доволі вдале порівняння. Вона дійсно була схожою на казкового персонажа. Принаймні я ще ніколи не бачив людину, яка б з такою цікавістю роздивлялася квіти, торкалася дерев чи раптом лягала посеред газону та водила руками по траві, немов плаває в морі.

Все ясно. 

Їхня родичка прибацана. 

Тому й паркан, аби не втекла. 

Я залишив телескоп у спокої. Прийняв душ та повалився у ліжко. 

Наступного вечора все повторилося. Я знову підглядав. А вона знову гуляла у саду. І так продовжувалося кілька ночей поспіль. Я визначив, що вона виходить у двір близько дванадцятої ночі та може провести там кілька годин. Просто лежачи на газоні чи блукаючи подвір’ям. Інколи до неї виходив хазяїн дому, вони про щось говорили. Інколи двері прочиняли, хтось кликав її. Тоді вона без сперечань поверталася в будинок. 

Одного разу я не витримав. Цікавість узяла гору. Я дочекався, коли вона вийде, і відразу пішов до її воріт. 

Почувався доволі дивно, зважаючи на те, що навіть не знав про що з нею говорити. Не можна ж просто так запитати, чому вона щоночі виходить на вулицю. Чи можна?

Проходячи, повз кухню я прихопив табуретку. 

— Зроблю кілька прав перед сном, — пояснив Тимофію, який дуже невчасно вийшов попити води, — на розтяжку. 

— Ясно, — байдуже відповів той та поплентався до себе. 

От тепер паркан не стане на заваді. Ми точно зможемо поговорити. Мені потрібен лише один діалог. Тоді я обіцяю прибрати телескоп у шафу і більше не заглядати у чуже подвір’я.

Підійшов під самі ворота. Кілька хвилин постояв на місці, аби переконатися, що поряд з нею точно немає сторонніх. Ні, жодного голосу. Все чисто. 

Потім поставив табуретку та заліз на неї. У такій позі я з дівчатами ще не знайомився.

— Привіт! — промовив до дівчини. — Сьогодні не співаєш? 

Від неочікуваності вона здригнулася. Відскочила на кілька кроків та, важко дихаючи, дивилася на мене широко розплющеними очима. Їй богу, наче привид побачила! В неї точно не все гаразд з головою.

— Я викличу охорону службу, — промовила вона, задкуючи.

— Ні. Не треба… — я відразу пожалкував, що приперся. — Я лише хотів привітатися, — підняв руки догори, немов здаюся.

— Привітався. Тепер можеш йти. І більше не приходь. 

— У тебе все нормально? 

— Все добре, — це прозвучало геть непереконливо. 

— Ну гаразд… Ще побачимось.

— Нікому не кажи, що бачив мене!

— Чому?

— Так треба. 

— Ми можемо побачитися вдень. Приходь до нас у гості.

— Я не прийду.

— Але…

Дівчина підняла з клумби камінь. 

— Якщо ти не зникнеш, я кину в тебе.

— Серйозно?

— Так.

— Гаразд… Мені не потрібне насилля. Здаюсь!

Я зліз з табуретки, радіючи, що та камінюка не розбила мені голову. 

— Добраніч, — промовив перед тим, як піти.

— Добраніч, — неочікувано почулося у відповідь.

Ну що ж… Діалог відбувся. Чи вгамував я свою цікавість? Аж ніяк. Все стало ще більш заплутано.