Глава 3

На ранок я відчував біль у кожному м’язі. На щастя була субота, а це означало, що можна не їхати на практику та добряче виспатися. Перевернувся на інший бік, рятуючись від надмірного світла. Сонце як на зло світило прямо у моє вікно, змушуючи прокидатися раніше, ніж мені того хотілося. Ще б годинку-дві… Заплющив очі, намагаючись повернути втрачений сон.

Не виходило.

Довелося піднятися з ліжка, аби зсунути штори. Я підійшов до вікна, потягнувся, розминаючи шию, та поглянув униз. Надворі відбувалася якась метушня. Всі мешканці “Мажора” зібралися на ґанку довкола коробок з мотлохом. Що відбувається? Нас виселяють? 

Я відразу згадав про пані Коваленко. А що як вона таки побачила мене учора? Невже змогла обернути мою коротку бесіду з її донькою на привід закрити “Мажор”?

Та ні… Це лише дурні фантазії мого сонного мозку. 

Але цікавість все ж узяла гору. Я пожертвував солодким досипанням в ліжку, натягнув штани та спустився вниз. 

— Добрий ранок, — промовив, не зводячи погляду з Тимофія та Аліси, які боролися за старий червоний плед. То було щось схоже на змагання з перетягування каната, от тільки на подібних заходах спортсмени зазвичай не обзивають одне одного “барахольщиком” та “марнотратницею”. — Що тут відбувається? 

— О, Артеме! Сподіваюсь, ми тебе не розбудили, — зітхнула Дана. — У нас тут намічалося щось на кшталт гаражного розпродажу. Ми хотіли продати непотрібні речі, які тут залишили попередні мешканці, щоб на ці гроші купити кавоварку. 

— Збиралися сфотографувати цей непотріб та виставити оголошення.

— Хороша ідея, — кивнув я.

— Була, поки не прийшов цей скнара, — зітхнув Рома, киваючи у бік Тимофія.

— Я все чую! — огризнувся той.

— Йому потрібна кожна дрібничка. Навіть цей старий, облізлий плед! — прогарчала Аліса. — Ти ж його не купував!

— Ти теж не купувала, тому не маєш права продавати. Він із верблюжої шерсті, взимку рятував мене від холоду!

— А я ж думаю, чому він так смердить… — скривилася дівчина.

— Хочеш сказати, що він досі пахне верблюдом? — не повірив я.

— Ні, він тхне Тимофієм, — вона здалася та розтиснула пальці. — Гаразд, забирай це гівно собі. Але набір чарок ми все ж продамо! 

— Мені подобалися ті чарки! Чому ви продаєте саме те, що мені подобається? Це якась змова?

— Ти ж хоч раз у житті куштував щось міцніше за сироп від кашлю? Навіщо тобі чарки? 

— Ну… — Тимофій накинув свій трофейний плед на плечі та почухав потилицю. — До мене можуть прийти гості…

Я не промовив це уголос, проте був готовий закластися, що друзі у Тимофія такі ж “мамині жоржинки”, як і він сам. Якщо ті друзі взагалі існують, бо ж мені не зрозуміло, яке задоволення можна отримати від проведення часу з цим нитиком. 

— На продаж! — постановив Рома, закінчуючи суперечку.

Тимофій був за крок до нервового зриву.

— Ви нестерпні, — пробурмотів собі під носа.

Я оглянув коробки. Насправді більшість речей у них не мали жодної цінності. Мене зацікавила тільки одна. Я нахилився та дістав невеличкий телескоп. 

— Все дитинство мріяв про такий… 

Хто б знав, скільки листів до Миколая я написав, аби він приніс мені телескоп! Але той святий дід вирішив, що я можу обійтися солодощами. Коли виріс, я зрозумів, що у батьки просто не мали грошей на такі дорогі подарунки. Зрештою, вони досі живуть дуже скромно.

— О, так це ж Макс залишив! — Дана посміхнулася. — До того як виграв Грінкарту, він жив у твоїй кімнаті.

— Макс цікавився астрономією?

— Він цікавився дівчатами, — пояснив Тимофій. — Приводив їх до себе, обіцяючи показати зірки, плів усяку маячню про сузір’я, а вони слухали та мліли…

— Він був достатньо переконливим, — додала Аліса. Щось мені підказувала, що вона теж свого часу стала однією з дівчат, які потрапили на гачок того доморощеного астронома. 

— За скільки будете продавати? 

— Він тобі потрібен? — не повірив Рома. — Там подряпини на лінзі.

— Байдуже, все одно хочу.

— Дай, скільки не шкода, — Дана простягнула руку. — Нехай це буде першим внеском у фонд покупки кавоварки.

Я понишпорив у кишенях, знайшов двохсот гривневу купюру та кілька монет.

— Цього вистачить? 

— Цілком! — кивнула задоволена Дана. — Він твій.

— Теж будеш використовувати для приманки дівчат? — скривився Тимофій.

Аліса зміряла мене поглядом.

— Йому для цього телескоп не потрібен.

Навіть не буду сперечатися. У мене ніколи не було проблем з протилежною статтю. Від батька я отримав привабливу зовнішність, від мами наявність мозку в голові. Якщо зважати, що більшість хлопців мого віку не можуть поєднати у собі обидва цих фактори, я мав карт-бланш і ніколи не страждав на самотність. Перша дівчина з’явилася у мене ще в школі. Якби вона не поїхала навчатися в інше місто, ми б, напевно, і досі зустрічалися. Потім було кілька короткотривалих романів та Марина, стосунки з якою тривали цілих два роки, аж поки мені не довелося обирати між нею та баскетболом.

— Дякую, — підморгнув їй, ловлячи себе на думці, що якби захотів, то міг би без особливих зусиль замутити щось і з Алісою. Міг би, але не буду. У мене тупо немає на це часу. 

Я забрав телескоп та відніс до себе у кімнату. Звісно, ні про який сон вже й мови бути не могло. Домовився з друзями зустрітися у місті, та за годину стояв у переповненому вагоні метро, дорогою до Центрального Парку. День, який планувався як лінивий, все одно вийшов насиченим. 

Коли я повернувся додому, Аліса з Даною сиділи перед телеком. Вони дивилися індійський бойовик та сміялися настільки голосно, що навіть мені стало цікаво глянути на той шедевр Боллівуду. Підсунув до них крісло.

— Ви не проти? — запитав, падаючи поряд.

— Звісно, приєднуйся. У нас кожної суботи кіновечір.

— І кожної суботи вони дивляться якийсь шлак, — додав Рома з сусідньої кімнати, хоча краєм ока і сам підглядав у телевізор.