2.1

Наступні кілька днів промайнули непомітно. Я ходив на практику в районний суд, де бив байдики та попивав безкоштовну каву, адже помічниця судді, до якої мене приставили, з першого погляду вирішила, що мені не варто довіряти щось відповідальніше, аніж робота біля ксерокса. Навіть не знаю чому. Може, через подряпину на пів обличчя, що з’явилася після останнього тренування?.. Я добряче проїхався щокою по асфальту, коли перечепився через ногу одного із гравців. Дівчата обробили мені шкіру антисептиком, і я щиро сподівався, що перед зустріччю з керівницею практики буду виглядати цілком пристойно, але не судилося. Та байдуже. Не скажу, що я аж так сильно рвався працювати. Мене більше турбував Кубок Мера —  змагання, які мали відбутися наступного місяця. Я хотів, аби моя команда і надалі підтримувала репутацію лідерів, так ніхто не сумніватиметься, що кімната в “Мажорі” дісталася мені заслужено.

Я швидко звик до хороших умов. Постійна наявність гарячої води в душі, зручне ліжко, чистота, тиша, а головне — приватність. В гуртожитку мене найбільше дратувала необхідність ділити простір з іншими хлопцями, тут же ніхто без дозволу навіть поріг не переступить. 

Того дня я повертався додому пізно. Ми з хлопцями пропрацьовували нову стратегію гри, а потім поїхали в качалку. Спортзал, куди нас таємно пускали після закриття, бо охоронцем там працював брат одного з моїх одногрупників, знаходився на іншому кінці міста. До всього сталася аварія на електромережі й тролейбус, який мав довезти мене до найближчої зупинки, відмовився зрушати з місця. Довелося йти пішки. Таке собі задоволення, коли виклався настільки, що ані рук, ані ніг не відчуваєш, проте діватися нікуди… Таксі — завелика розкіш для пересічного студента, а прогулянка на свіжому повітрі ще нікому не нашкодила. 

На противагу галасливому центру, який ніколи не спить, передмістя жило у геть іншому ритмі. Тут усі давно позачинялися у своїх будинках та дивилися третій сон. Жодного перехожого, ані душі. Лише дерева, паркани та ліхтарі, які тьмяно освітлювали дорогу, не даючи мені заблукати. Я йшов, занурений у свої думки.

Треба зателефонувати батькам…. 

Знову не купив хліба на сніданок, з чого ж робити бутерброди… 

Хто б допоміг написати звіт з практики… 

А коли до подвір’я “Мажора” залишалося якихось пару метрів, я почув тихий спів. Спів на безлюдній, темній вулиці. Я не боягуз, але таке будь-кого виведе з рівноваги. Став рухатися повільніше, намагаючись зрозуміти, звідки лунає пісня. Щось ледь чутне, тоненьким, схожим на дитячий, голоском. Лише зупинившись біля сусідського дому, я збагнув, що співають саме там. О пів на другу ночі. Не запізно? 

Пісня була знайомою, проте я ніяк не міг збагнути, де її чув. Напевно через це зупинився та стояв, вслухаючись у рядки. Я помилився. Співала не дитина. То була дівчина або жінка. Той милий та ніжний голос ніяк не в’язався з портретом скандальної пані Коваленко, про яку розповідав Рома, звідси я зробив висновок, що то її донька.

— Дякую, дякую шановна авдиторіє! — промовила дівчина, напівпошепки. — Що ви кажете? Бажаєте ще одну? Ну не знаю… моє турне між деревами та кущами вже закінчується…

Я ледве стримав сміх.

— Будь ласка, не будь такою жорстокою до своїх фанатів, — промовив я, ставши навшпиньки, хоча навіть так не міг зазирнути через паркан, — заспівай ще раз.

У відповідь тиша. Здається, перелякав бідолашну.

— Вибач. Я ваш сусід. Поселився тут нещодавно… — сам не розумію, навіщо став виправдовуватись. — Просто хотів сказати, що ти гарно співаєш. От і все.

Знову тиша. Я вже збирався йти. Навіть зробив крок, як почулося:

— Дякую… 

Губи самі розтягнулися у посмішці.

— Незручно знайомитися, коли не бачиш співрозмовника, але… Мене звати Артем.

— На кого ти вчишся? — випалила дівчина на одному подиху. Таке враження, що їй вартувало чималих зусиль, аби наважитися на це питання. 

— На юриста.

Скрипнули двері. Я машинально відступив у тінь. 

— Марто, ти з кимось розмовляла?! — от тепер це точно голос пані Коваленко. Гучний, владний та дещо жорсткий.

— Ні. Я просто співала…

— Співала? Теж мені Діснеївська принцеса! Заходь у дім, негайно!

— Так. Вже йду.

Ворота прочинилися. На дорогу визирнула жінка у довгому халаті поверх нічної сорочки. Я лише сильніше припав до дерева, ховаючись від її очей. Не хотів, щоб через мене влетіло її доньці. 

Жінка обвела поглядом вулицю, потім повернулася у двір. Лише тоді я зміг видихнути з полегшенням. 

Хм… Наче нічого поганого не зробив, але мене не полишало відчуття, ніби я встряг у велику халепу.