Глава 2

Артем

Той будинок мав довгу назву “Житло з підвищеними умовами комфорту для проживання та відпочинку студентів денної форми навчання, які показали визначні академічні досягнення”. Проте ми називали його значно простіше — “Мажор”, бо ж поселившись у ньому після гуртожитку, ти почувався так, немов переїхав кудись на Мангеттен. 

“Мажор”, як іще два подібні будинки, був привілеєм від одного зі спонсорів нашої академії. Чотири спальні з величезними ліжками та власними санвузлами, простора вітальня, кухня, просторе подвір’я з басейном та зоною барбекю. При цьому проживання у цій розкоші абсолютно безкоштовне, треба було лише сплачувати комунальні платежі, які ділилися між усіма мешканцями. 

Єдиний мінус — там могли поселитися тільки найкращі студенти. Непогана мотивація, зважаючи, що життя у гуртожитку — повний відстій, а орендувати окрему квартиру у Харкові занадто дорого. Я мріяв про переїзд ще з першого курсу, однак стати відмінником мені не судилося, а вислуговуватись та цілувати дупу декану я не збирався. Щастя звалилося на мою голову неочікувано. Під час вступу на магістратуру, коли зібрана мною баскетбольна команда раптом виграла кубок області. У той момент ректор раптом зрозумів, що це спрацювало на підвищення престижності академії та порекомендував мене на переселення. 

І байдуже, що я мав лише рік до випуску з юридичного. У моїх планах було насолодитися комфортом сповна. 

— Тільки пам’ятай про правила! — заявила Дана. Її переселили завдяки найвищому середньому балу та участі у десятках нікому не потрібних наукових конференціях. Типова відмінниця з першої парти. 

— Що? Тут теж є правила? — зітхнув я та знову закинув на плече сумку з речами, яку щойно поставив на підлогу. Рано розслабився. 

— Небагато. Прибирай за собою кухню, — почала загинати пальці, — вечірки узгоджуй з сусідами, не пали у будинку і не справляй малу нужду у басейн.

— Тобто по-великому туди можна? 

— Дуже смішно, Артеме. 

У вітальню зайшла решта моїх сусідів. Аліса — вона ділила кімнату з Даною, хоча не впевнений, що це було законно. Рома — найстарший з нас. Він жив у цьому будинку найдовше, з другого семестру першого курсу. Рома займався благодійністю та збирав шалені гроші на допомогу дітям, що постраждали від сімейного насилля. Поважаю цього чувака, його місце тут цілком заслужене. Ну і Тимофій — ще один відмінник. Подейкують, що він ще та скалка у дупі, але я не був із ним знайомий. Ми оберталися у різних колах. 

— І ще одне прохання, — промовив він, змірявши мене прискіпливим поглядом. — Ми будемо дуже вдячні, якщо цей будинок не перетвориться на місце для тусовок твоєї команди. 

— Кажи за себе! — награно насупилася Аліса. — Я зовсім не проти спостерігати за баскетболістами біля басейну. 

— Думаєте, вони мені на тренуваннях не набридли? — хмикнув я. — Ніякої команди тут не буде. 

— Тоді ми добре уживемося під одним дахом, — постановив Рома. 

— Сподіваюсь.

Мені дуже подобалася моя кімната. Аскетично порожня, лише ліжко, стіл та пара крісел. Але мені більшого і не треба. Я підійшов до вікна та прочинив його. Вид на сусідський будинок, що ховається за височезним парканом. По ту сторону дороги він стояв самотньо та дещо зверхньо, немов там жили настільки самодостатні люди, що жодне сусідство обабіч паркану їх не задовольняло. 

Саме звідти вночі визирала дівчина. Я ледь у штани не наклав, помітивши голову, яка височіє над воротами. І що вона там видивлялася? Може, її зацікавило кістляве тіло Тимофія, який робив вечірній заплив у дебільній шапочці та окулярах? 

В будь-якому разі, вона втекла, так нічого і не пояснивши. 

У двері постукали. Невже так швидко скучили?

— Відчинено! — вигукнув, не відриваючись від вікна.

— Я лише на хвилину, — у дверях показався Рома. — Забув передати твій комплект ключів. Щоб не довелося пів години стукати у двері, як ти це робив учора.

— О, дякую!

— Ми зачиняємося на ніч, бо все ж таки це майже околиця міста… Дівчата трохи бояться, що хтось може залізти у дім.

— Наші сусіди, напевно, теж цього бояться, — я кивнув на паркан. — Їм хіба що колючого дроту по периметру не вистачає. 

— Якби я мав стільки бабок, то теж боявся б. Знаєш, хто там живе? 

— Хто? 

— Сергій Олегович Коваленко з дружиною та донькою.

— Це мені ні про що не говорить. Він якийсь глава мафії? 

— Тю, та ні! Дуже крутий хірург. Має власні клініки, успішно оперує навіть у тих випадках, коли інші радять пацієнту обирати дизайн надгробка. Він вирізав пухлину на мозку мого дядька.

— Нічого собі! І той досі живий? 

— Ні, помер, — відмахнувся Рома. — Але не від раку. Роком пізніше його збив сміттєвоз. Від долі не втечеш.

— Напевно…

— Відразу попереджу, що Коваленки нам не друзі. Вони не раз намагалися виселити нас звідси. 

— Чому? 

— Мовляв, коли вони зводили свій дім, то розраховували, що наш залишиться стояти вічним недобудом, а самі вони житимуть у гордій самотності. Хто ж міг подумати, що його доведуть до ладу, ще й заселять студентами? 

— Найкращими студентами, попрошу зазначити! До того ж ми нічого поганого їм робимо.

— По-моєму, їх дратує сама наявність людей поряд. Можливо, якби я був хірургом і мені б так само доводилося колупатися у кишках та мізках, то у вільний час я б теж не хотів нікого бачити.

— В такому разі цьому Коваленку треба було селитися в лісі. 

— І то правда. Просто не зважай, якщо зловиш на собі осудливий погляд та почуєш якесь зауваження.

— Та мені в будь-якому разі насрати.

— От і добре, — Рома узявся за дверну ручку. — Ще раз вітаю з новосіллям.

— Дякую.

Тепер зрозуміло, чому та дівчина навіть не заговорила до мене. Напевно завчасно записала мене у вороги. Та й нехай.