1.1

Я забігла у дім, зачинила двері на замок та припавши спиною до дверей, спробувала заспокоїтися. Нічого не трапилось. Між нами була достатня відстань. Та й навряд чи він мене розгледів. У цілковитій темряві мене запросто можна сплутати з Дариною. 

Головне, не розповідати про це батькам, бо мало не покажеться. Я ніколи не забуду їхнє останнє покарання. За те, що я без дозволу вийшла погладити пса, який випадково забіг у наш двір, мене позбавили їжі на два дні. Так, в моїй сім’ї дивні прояви турботи. Хоча, треба визнати, що це стосується виключно мене. Дарину вони ніколи не карали. Моя сестра могла робити все, що їй заманеться, і жодного разу за це навіть осудливого погляду не отримала. 

Можливо, якби не мої проблеми зі здоров’ям, то до мене теж ставилися б як до повноцінного члена сім’ї. А так я для них, немов хатній улюбленець, який приносить забагато клопоту, потребує особливих умов утримання та час від часу рветься втекти. 

— Ти чимось налякана? — запитав вітчим, якого я спершу не помітила. Він сидів за столом у кухні та, як зазвичай перед сном, дивився у ноутбук. Напевно, перевіряв історії хвороб своїх пацієнтів. 

— Ні… Там просто… жук. Великий жук-рогач.

— Жук? — не повіривши моїй брехні, він піднявся, підійшов до вікна та визирнув на вулицю. Звісно, у дворі нікого не було. — Не знав, що ти боїшся жуків, — промовив повертаючись до своїх справ. 

— Лише тих, що розміром з сірникову коробку, — видушила посмішку. — Напевно, сьогодні обійдуся без прогулянки. 

— Правильне рішення. До речі, ти не забула, що скоро в тебе починається новий курс лікування? Не перевтомлюйся, їж більше овочів і не сиди цілими днями перед телевізором. 

— Та знаю.

Як тут забути? Я ненавиділа лікування. Часом здавалося, що від нього ставало тільки гірше. Поки в мене не починали штрикати голками, я почувалася значно краще. Тепер треба готуватися до кількаденного запаморочення та слабкості. Батьки пояснювали це реакцією на препарати. Мовляв, краще перетерпіти легкі незручності, аніж впасти у раптову кому. Тут важко сперечатися, але вони навіть не уявляють як це боляче і неприємно. А вихід з наркозу?.. Щоразу наче воскресіння після смерті. Повернення у світ, який мені не радий.

— Постарайся добре виспатися. І ось, — він підсунув до мене стаканчик з п’ятьма пігулками, — твій десерт. Добре запивай водою. 

Я кивнула. 

Для когось вечірня рутина — це змивання макіяжу, душ та догляд за шкірою. Для мене ж — обов’язкове пригорща гірких ліків. Одному Богу відомо, як сильно вони мені набридли.

Вітчим прослідкував, аби я випила усі. Дякую, хоч не попросив показати язик, аби переконатися, що я їх точно проковтнула. Мене трохи напружувала його недовіра. Я жодного разу не давала приводу сумніватися у своїй відповідальності. Особливо, коли це стосувалося лікування. Не дурна, розумію, що це для мого ж блага. 

— Молодчинка, тепер йди до себе.

Я не стала сперечатися. Попленталася сходами вниз, у своє підземне королівство. Дарина казала, що круто мати окремий поверх. Вона називала моє помешкання бункером та запевняла, що у разі апокаліпсиса я гарантовано залишуся живою. Гаразд, тут мені дійсно гріх скаржитися: передпокій з власним телевізором, який можна вмикати на всю гучність, і він все одно нікому не заважатиме, бо підвал звукоізольований. М’який диван та крісло з лампою на високій ніжці — ідеальне місце для читання. Бігова доріжка, щоб через відсутність фізичної активності моє тіло не відмовило раніше строку. Трохи далі спальня із книжковою шафою, письмовим столом та сучасним комп’ютером — за допомогою нього я можу відчути себе повноцінною людиною бодай у віртуальному світі.

Одяг, в якому я виходила надвір довелося кинути у пралку та увімкнути її на максимальну температуру. Звісно, сусід стояв занадто далеко. Ніякі бактерії або віруси з його організму не могли потрапити на мене. Але страшні розповіді про те, що може статися зі мною, якщо не дотримуватись обережності, не дозволяли розслабитися.

Залізла у душ та узялася терти тіло мочалкою, аж поки на шкірі не з’явилися червоні подряпини. Вимила волосся. Тільки після цього відчула себе у безпеці. 

Вже у ліжку, вкрившись ковдрою із головою, я дозволила собі пофантазувати, що було б, якби я наважилася на розмову з тим незнайомцем. Востаннє я говорила з чужою людиною, коли мені дозволили зателефонувати в ресторан та замовити доставку їжі. Здається, минулого року. Я так перехвилювалася, що в результаті взяла геть не ті страви, ще й розплакалася на додачу. Після того випадку подібні речі мені не довіряли.

Якби у мене була можливість, я б, напевно, запитала його ім’я. А потім на кого він навчається. Моє уявлення про університети базувалося лише фільмах та дівчачих романах. Було б великою удачею мати приятеля, який би розповів про справжні студентські будні. 

Але в свою чергу він міг би ставити подібні питання й мені… А що я відповім? Мені нічого розповісти про себе. 

“Привіт, я Марта. Дівчина з підвалу. Забудь, що бачив мене і ніколи сюди не повертайся”.

Напевно, мені не судилося стати цікавою співрозмовницею…