Глава 1

Марта

Не виходити на вулицю вдень.

Не розмовляти з незнайомцями.

Ховатися у підвал, коли приходять гості.

Моє життя — перелік суворих правил, порушення бодай одного з яких може заподіяти непоправну шкоду. Мій світ — це стіни мого дому. Моє оточення — лише члени сім’ї. Інколи я почуваюся довічно ув’язненою за злочин, якого ніколи не скоювала. Але така плата за життя. Це треба прийняти, бо інакше існує можливість просто зійти з глузду. І я прийняла. Шукала радощі у дрібницях, намагалася цінувати те що маю, а коли руки зовсім опускалися, просто пливла за течією.

Я чітко пам’ятаю день, коли все почало руйнуватися. На початку літа. Спекотного червневого вечора. Я блукала по будинку, шукаючи для себе розвагу. Власне, вільне розгулювання всіма кімнатами вже було свого роду розвагою, адже зазвичай мені забороняли ходити де заманеться. Мама боялася за мене, а тому контролювала кожен мій крок. Мені навіть не дозволялося торкатися фіранок, бо ж, не приведи Господь, хтось побачить мене з вікна. “Нам не потрібні непрохані гості та зайві питання” — ці слова лунали в моїй голові, кожного дня. Незмінна мантра, девіз нашої сім'ї.

Але тоді мами вдома не було. Нікого не було, а це давало мені трохи більше свободи, ніж зазвичай. 

Піднялася на другий поверх, смикнула за ручку дверцят кабінету свого вітчима. Звісно, перед тим, як поїхати, він зачинив їх на замок. Шкода, я б із задоволенням понишпорила у його шафі з антикварним медичним приладдям. Колекціонування - хобі для багатих. Деякі експонати купував на барахолках чи аукціонах, деякі йому присилали колеги з інших країн, а були й такі, що дарували вдячні пацієнти. Вітчим був одним з найкращих хірургів міста. Про нього часто писали у газетах, він не раз виступав експертом на телебаченні й навіть отримав відзнаку від Президента за високі досягнення у своїй галузі. Його любило і поважало усе місто.

І я теж. Мабуть…

Мамина кімната також виявилася зачиненою. Не страшно. Там все одно не знайдеш нічого цікавого окрім дорогої косметики, яку вона замовляла щоразу, як у неї був поганий настрій. Мама називала такі покупки власним різновидом антидепресанту і без докорів сумління спустошувала кредитку свого чоловіка, щоб придбати нові парфуми чи пудру вартістю з тижневу відпустку за кордоном. Не хотілося це визнавати, але найчастіше причиною її нервових зривів була я. Все ж таки важко мати доньку, яку доводиться ховати від усього світу. 

Я розвернулася та поглянула на останні двері в кінці коридору. Спальня Дарини. Єдина не зачинена. Звісно, лише через те, що її вікна виходять у двір, де мене точно ніхто не побачить. Я штовхнула двері та вже хотіла зайти всередину, як почула клацання замка. 

Побігла вниз, радіючи, що сім’я нарешті повернулася. Якщо пощастить, вони принесуть мені щось смачне з супермаркету. Така собі компенсація за те, що мене жодного разу не брали на сімейні прогулянки. Я розуміла, все це лише заради моєї ж безпеки, тому не ображалася та з радістю заїдала заздрість морозивом чи шматком гарячої піци. 

— Як пройшов вечір? — почала розпитувати, щойно рідні закінчили дезінфекцію одягу у спеціально відведеному місці при вході у будинок. — Де ви були? Є якісь фото?

Мама зняла туфлі, поставила їх до шафи та втомлено зітхнула. 

— Нічого цікавого, Марто. Не набридай з розпитами, і так голова болить.

— Ми вечеряли з колегами тата, — пояснила Дарина. — Нудьга страшенна. Але десерт був смачний.

— Так, — кивнув вітчим. — За той шоколадний фондан я готовий віддати душу. 

— Ніколи не куштувала фондан, — подумала я вголос. — Можна, якось…

— Купимо тобі наступного разу, — відмахнулася мама, не давши мені договорити. — День був насичений. Всім треба відпочити.

— Добре, — я була дещо розчарована. Мені дуже хотілося дізнатися якомога більше про світ за стінами будинку. Будь-яка інформація була на вагу золота. Затори на дорогах, увімкнення фонтанів у центрі міста, відкриття нового магазину чи черга на касі у заправці. Я смакувала дрібницями, на які звичайні люди навіть не звертали уваги. Усе на світі віддала б, аби замість Дарини потрапити на ту “нудну вечерю”. 

Негарно заздрити власній сестрі, але… Я ніколи не могла позбутися відчуття, що вона проживає життя за нас обох. Дарина була на сім років молодша за мене, проте у свої дванадцять встигла об’їхати півсвіту, завести хлопця та стати найпопулярнішою дівчиною у школі. Хтось отримує все, а комусь доводиться жити у підвалі… Це несправедливо, як не крути. 

— Надворі вже досить темно. Я можу подихати свіжим повітрям? — запитала у мами, яка вже підіймалася сходами. 

— Звісно, — вона кивнула своєму чоловіку і той, смикнув за вимикач вуличного освітлення. Подвір'я вмить потонуло у тінях. — Тільки не затримуйся.

— Мені побути з тобою? — без особливої зацікавленості запропонувала Дарина.

— Ні. Можеш, відпочивати.

Я побажала усім доброї ночі та, радіючи можливості вирватися на свободу, вийшла у двір. Тиша. Темрява. Все як зазвичай. Я втягнула носом повітря, намагаючись вловити якомога більше запахів. Скошена кілька годин тому трава, матіола, вкрита росою петунія і… попкорн. Напевно, сусіди влаштували кіновечір… Я підкралася до воріт. Дістала дерев’яну колоду, яку свого часу заховала за кущем троянд. Вона залишилася в нашому дворі після будівництва альтанки. Ніхто з рідних навіть не здогадувався, що час від часу я використовувала той пеньок, щоб зазирати за ворота. Встала на нього та, підтягуючись, піднялася навшпиньки. 

Будинок навпроти був майже удвічі менший за наш та не такий доглянутий. Проте він не ховався за високим муром і там вирувало життя. Вечірки, сміх, сварки, музика… Батьки були не в захваті від того, що це місце здають в оренду студентам, однак нічого з тим вдіяти не могли. 

Я придивилася до вікон. Там палахкотіло світло від екрана телевізора та проглядалися тіні кількох людей. От би підкрастися трохи ближче… Цікаво, який саме фільм вони дивляться? Я його бачила? Закладаюся, я передивилась, усі стрічки світового кінематографа.