6. Старі образи

6 квітня, вівторок

Марта

Марта стояла на балконі і задумливо курила. Завдяки вчасно прийнятим лікам вона почувалася значно краще, але їй зовсім не хотілося спускатися до гостей. Сьогодні, як ніколи, вона відчувала себе чужою у рідному домі. Цього вечора дівчина надто явно усвідомила, що поки вона була за кордоном, її рідні жили своїм життям, в якому для неї більше не знаходилося  місця. Марта з сумом проводжала сьогоднішній день, вогненно-червоне сонце закотилося за небосхил, залишаючи палаючу заграву на темному небі.

"Цікаво, чому мене так зачепило, що мені ніхто не розповів про Макса і Олівію?" — дівчина сама собі не могла відповісти на це питання. Вона розуміла, що сам факт їхніх стосунків не мав жодного значення, справа була скоріше в тому, що ніхто з сім'ї досі відверто не поговорив з нею, не розповів про своє життя і не поцікавився, чим живе вона. За десять років вони стали зовсім чужими людьми.

Сигарета надто швидко закінчилася, тліючий недопалок обпік пальці дівчини і вирвав її з вира важких думок. Марта знову відчула головний біль та вирішила повернутися в ліжко. Вона залізла під ковдру і стомлено прикрила очі, коли почула з коридору рішучі кроки. Раптом, двері в  кімнату відчинилися з такою силою, що вдарилися об стіну і мало не злетіли з петель. У дверях стояла висока постать Макса, він був настільки злий, що Марті навіть стало непособі.

— Ти, бл***, що твориш?! — прошипів крізь зуби її брат.

— Це я в тебе хочу спитати? — відповіла дівчина, сідаючи в ліжку.

— Ти думаєш це охрініти як весело?!

Марта буквально бачила, як у нього зводило вилиці від злості:

— Ти знову набухався? Про що ти взагалі говориш?

За секунду Макс подолав відстань від входу в кімнату до ліжка сестри і жбурнув перед нею складений аркуш паперу.

— Я знаю, що ти мене терпіти не можеш, але це вже пі***ць просто!

Дівчина розгорнула листок... Холодок пробіг її спиною, коли вона побачила текст:

"Дорога родина,

Я хочу зізнатися в дечому. Ви всі напевно пам'ятаєте, що в 7 років, у мене був найкращий друг Руслан.  Як ви пам'ятаєте, ми були просто не розлий вода і кожне літо проводили разом у таборі на озері. Все було чудово, до того моменту, як я здійснив жахливий вчинок. Ми з другом посварилися, і я штовхнув його у воду. Я знав, що Руслан не вміє плавати. Я просто стояв і дивився, як він повільно йде на дно. Думаю, це можна вважати вбивством з необережності. Сподіваюся, моє зізнання не надто вразило вас.

З любов'ю, ваш Макс.”

Від останніх рядків дівчину охопило почуття безпорадності.

—  Це не я написала. — тремтячим голосом відповіла Марта.

— Ніхто крім тебе не знав. — у блакитних очах Макса читалася лють змішана з болем та розчаруванням.

— Секунду, чекай. — Марта відвернулася до тумби, дістала з верхньої шухляди зелений конверт і простягла його братові. — Я знайшла такого ж листа кілька днів назад.

Марта сперлася на кам'яну огорожу балкона і дивилася на потопаючі в темряві верхівки дерев. Дівчина крадькома кидала погляд на брата і їй навіть кілька разів здалося, що в його очах стояли сльози. Вона чудово розуміла про що він зараз думав. І пам'ятала той день у найдрібніших деталях, наче все сталося лише вчора. Марта знову виразно побачила, абсолютно мокрого семирічного брата, який кричав, захлинаючись від сліз: "Там... там Руслан... він...він...втопився!...Це я...я винен ". Згадала, як вони спустилися вночі до озера та побачили, як рятувальники діставали з води мертве тіло хлопчика. Як плакали удвох, сидячи до світанку в лісі під колючим кущем, здається, шипшини.

— Я цього не хотів. — Макс наче почув думки сестри. — Я намагався витягнути його з води. — тихим голосом промовив він.

—  Знаю. Ти не міг йому допомогти, ти сам тоді ще не вмів плавати. — так само тихо відповіла Марта.

— Я йшов по дну до нього, доки діставав до піску, поки сам не почав захлинатися... — він глянув сестрі прямо в очі. — Я повинен був покликати когось із дорослих.

Марта підкурила цигарку і трохи помовчавши, відповіла:

—  Ти ні в чому не винен. Ми були дітьми. Ти злякався... Ми не знали, що робити. — вона зробила ще одну затяжку і додала: — Та й у будь-якому разі його не встигли б відкачати.

— Але ж я справді штовхнув його з пірсу. — ці слова звучали з вуст брата як вирок.

—  Там було слизько, а остання дошка взагалі відпадала, наскільки я пам'ятаю. Не накручуй себе. Зрештою, де були вожаті? Чому пустили двох дошкільнят на озеро без супроводу дорослих?

Макс, не питаючи дозволу, дістав із пачки цигарку і взяв запальничку сестри. Дівчина здивовано подивилась на нього:

— Ти ж курив востаннє на шкільному випускному.

—  Сьогодні є привід. —  криво посміхнувся він.

Холодний вітер посилився після настання темряви, підвісні вуличні світильники захиталися від його поривів, створюючи мерехтливі тіні. Химерні силуети танцювали на стінах будинку, пробігали садовими алеями і завершували своє магічне дійство відображаючись на кам'яному паркані. Марта спостерігала за цією грою тіней, поки її брат мовчки палив. Макс повільно видихнув тягучий білий дим, загасив недопалок і вже більш врівноваженим голосом запитав:

— Чому ти мені нічого не розповіла про свій лист?

— Я думала, що ти його написав. — неохоче відповіла дівчина.

Макс несподівано розсміявся:

— Судячи з усього, у нашої сім'ї є певні проблеми з довірою.

— А ще я найняла детектива... — Марта відчула себе ще більш ніяково.

Її брат здивовано підняв ліву брову:

— Добре, 1:0 на твою користь. До такого я не додумався.

— У мене на той момент не було інших варіантів.