4. "Конфіденційна" інформація

6 квітня, вівторок

40 хвилин назад

Соня

—  Нам ще довго їхати? — нетерпляче спитала Соня.

— Ну, якщо зараз прорвемося крізь затор, то хвилин 10. — Сашко нервово постукував пальцями по керму старої Шкоди і вдивлявся в низку машин, що стояли попереду.

По радіо грала заїжджена мелодія з тих, що здаються знайомими, але забуваються вже через 5 хвилин. Сонячні промені підсвічували пил, що неминуче збирається в тканинній оббивці будь-якої машини двадцятирічної давності. З дзеркала заднього виду звисав флакон із золотистою рідиною, яка насичувала салон авто ароматом ванілі та домашнього печива. Соня спостерігала за повільним погойдуванням ароматизатора. Сонце періодично світило на скляну колбу створюючи райдужні, майже казкові, відблиски.

— Думаєш, ми надовго тут застрягли? - Дівчина глянула на свого друга. Хлопець продовжував нервово вистукувати мелодію по затертому керму та, час від часу, здувати  набридливий світлий чубчик, що так і ліз в його трав’янисто-зелені очі. — Мені не можна запізнюватися! - Вона потрясла великим конвертом перед носом друга.

— Це ті самі документи твого тата? — Сашко зацікавлено потягнувся до конверта, але Соня грайливо відсмикнула руку.

— Е ні! Тут конфіденційна інформація! — засміялася дівчина. Сашкові подобався її дзвінкий сміх, втім, як і вона сама. Він милувався блискучим волоссям кольору морської хвилі, милим обличчям і великими, наївними сірими очима, за які в університеті її прозвали Бембі.

Хлопець жартома відібрав у Соні посилку. Конверт був не заклеєний і через те, що Сашко випадково перевернув його, на підлогу автомобіля посипалися папери та фотографії. Він, не дивлячись, пошарив рукою по гумовому килимку і підняв один зі знімків. У момент усмішка зникла з його обличчя.

— Це що той хлопець, якого ти зараз малюєш? — насупив брови друг Софії. - Я думав він вигаданий персонаж.

— Ага. У сенсі я зараз пишу його портрет. — безтурботно відповіла Соня.

— Чому? — ще більше напружився хлопець. – Хто він?

— Я його не знаю. У цього чоловіка просто дуже гарні риси обличчя. — дівчині стало якось ніяково від своїх же слів і вона додала: — У плані симетрії та пропорцій... Ну ти зрозумів.

Здавалося, настрій у Сашка був безповоротно зіпсований. Він склав фото та документи назад у конверт і заклеїв його. У машині повисла красномовна тиша.

— Як там твоя остання фотосесія? — вирішила послабити напруженість Софія. Вона чомусь відчувала провину перед другом, хоча сама не розуміла за що.

— Ти про каталожну зйомку для магазину взуття? Фігня. Я точно не для цього 5 років навчався. — відповів хлопець, змахнувши з обличчя русяве пасмо волосся. Сашко минулого року закінчив університет і зараз працював фотографом. Він був досить талановитий, але, як і будь-якому фахівцю-початківцю, йому доводилося проходити етап низькооплачуваної, нудної роботи.

— А ти хотів одразу Беллу Хадід фоткати? - посміхнулася Соня.

— Було б непогано.

Машини почали потроху рухатися і хлопець зосередився на дорозі.

— Ліза вчора писала, сказала, що їй дуже подобається в Німеччині. Але обіцяла приїхати на канікули. — Соня вирішила поділитися новинами про їхню спільну подругу.

—  Ага, вона мені теж писала, —  не відводячи погляду від лобового скла, відповів Сашко. — Начебто її медична практика проходить добре. Твій тато лежить у лікарні, де  раніше працювала Ліза?

— Угу... — сумно сказала дівчина. Сашко подивився на неї зі співчуттям:

—  Хочеш увечері разом до нього сходимо?

—  Хочу. — вже веселіше відповіла Соня.

— З ним усе буде гаразд, не хвилюйся. — юнак поклав руку поверх зап'ястя Софії. Дівчина зніяковіла, піджала пальці і відвернулася до вікна. Сашко відразу ж прибрав руку і взявся за коробку передач, подумки лаючи себе за те, що піддався емоціям.

— Зупинися, будь ласка, десь тут. — Соня порушила незручну паузу. —  Я піду навпростець. Ти почекаєш?

Сашко схвально кивнув і дівчина вийшла з автівки.

*****
 

Софія зайшла до просторого холу багатоповерхової будівлі. На підлозі лежали великоформатні мармурові плити, половина внутрішніх стін була зі скла, друга половина пофарбована у глибокий зелений колір. Біля входу стояли великі рекламні екрани, на яких змінювали одна одну фотографії розкішних прикрас, а на стіні навпроти парадних дверей яскраво світилася вивіска Diamond's Empire.

Оскільки на ресепшн нікого не було, дівчина пройшла в глиб будівлі, шукаючи хоч якісь написи чи покажчики. Вона чомусь сподівалася, що на дверях кабінетів будуть написані імена співробітників, але у цьому скляному офісі і дверей, як таких, не було.

Соня зайшла в широку арку і завмерла від несподіванки. За великим столом сиділо шестеро чоловіків різного віку. Один із них був добре їй знайомий. За кілька метрів від неї розвалився в кріслі привабливий хлопець із тих фотографій, і з нудним виглядом щось гортав у телефоні. Вона мала рацію щодо його яскравої зовнішності — у житті молодий чоловік  виглядав ще краще, ніж на знімках, які зробив її батько. Чорне волосся вигідно контрастувало з його світлою шкірою, виразні вилиці гармонійно поєднувалися з правильними рисами обличчя, чітка лінія підборіддя та легка непоголість надавала мужності.

— Ти що тут забула? — обурено запитав похмурий чоловік середнього віку.

Соня розгубилася від його різкого тону.

— Добрий день, я шукаю Марту, мені треба передати їй... — почала дівчина, але той самий повний чоловік безцеремонно перебив її:

- І? Хтось із нас тут схожий на Марту, чи що? — він єдиний із присутніх розсміявся над своїм сумнівним жартом. 

Брюнет з фотографій тільки зараз відірвав погляд від телефону і незворушно подивився на неї блакитними, наче крижаними очима. До цього Соня ніколи не бачила такого кольору очей, вони нагадували їй гірські озера, скуті товстим шаром льоду. Дівчина не змогла витримати цей погляд, прошепотіла собі під ніс: "Зрозуміло, вибачте" та повернулася назад в хол.