Глава 17: Межа терпіння

Глава 20: Межа терпіння

Анна вмовляла себе, що це правильно. Що так буде краще. Вона більше не дозволить йому повертатися в її життя, робити боляче, залишати після себе руїни.

Але телефон знову засвітився.

"Будь ласка, просто вислухай мене."

Її пальці стиснули телефон ще сильніше. Ні. Вона не буде знову втягуватись у це.

Але наступного дня вона побачила його.

Стефан стояв біля маленької кав’ярні на площі Ринок. Неначе знав, що вона тут проходить щоранку. Його очі зустріли її, і щось у цьому погляді змусило її на мить завмерти.

Він був втомленим та виснаженим. Немов за цей час втратив щось більше, ніж просто її.

Анна хотіла пройти повз, але він зробив крок уперед.

— Анно, почекай.

Вона зупинилася. Не через його слова, а через те, як тихо він їх вимовив.

— Навіщо ти тут? — холодно запитала вона.

Стефан ковтнув, на секунду відвернув погляд, наче збирався з думками.

— Я зробив помилку.

Анна ледь помітно стиснула губи.

— Це не змінює нічого.

— Я знаю. Але я все одно мушу це сказати.

Вона схрестила руки на грудях.

— Кажи.

Він підійшов ближче, і його запах — кава, ваніль, щось тепле, знайоме — вдарив їй у ніздрі, змушуючи серце пропустити удар.

— Я злякався. Я зрозумів, що ти можеш змінити моє життя, і я… не був готовий.

Анна з гіркою усмішкою похитала головою.

— Знаєш, що найсмішніше? Я теж боялася. Але я була готова ризикнути. А ти — ні.

Стефан стиснув щелепи, ніби його слова завдавали йому фізичного болю.

— Я думав, що якщо залишу тебе, то збережу контроль. Але я лише все втратив.

Її очі затуманились, але вона швидко кліпнула.

— Тоді це твоя проблема.

Він ступив ще на крок ближче.

— Дай мені шанс.

Анна похитала головою.

— Я дала тобі його тоді. І ти його змарнував.

Стефан провів рукою по волоссю, його губи стиснулися в тонку лінію.

— Я не здамся, Анно.

— Даремно, — кинула вона через плече, повертаючись до нього спиною.

Але навіть ідучи, вона відчувала його погляд на собі.

І знала — це ще не кінець.