Глава: 15 Перехрестя

  Львів цієї ночі був занурений у туман, і це здавалось метафорою того, що відбувалося в голові Анни. Вона сиділа на балконі бабусиного будинку, дивлячись на міські вогні, але думки були далеко. Всі ці дні після того, як Стефан поїхав, вона намагалася зрозуміти, чому її серце відчувало біль і порожнечу. Вони були так близько… але щось змінилося. Щось між ними стало хистким, як тонкий лід. Тепер все було неясним, невиразним. І це її мучило. І ось, її телефон запищав. Від Стефана. "Ми маємо поговорити." Ці кілька слів підняли в її серці шквал емоцій. Вона не знала, чого очікувати, але відчувала, що це щось важливе, і, можливо, вирішальне. 

Через кілька годин він був на порозі її дому. Стефан виглядав розбитим. Він був іншим — не таким впевненим, як завжди. Анна відчула, як серце забилось швидше. Вона не могла зрозуміти, що з ним сталося, але це точно було щось серйозне. 

— Що сталося? — запитала вона, намагаючись бути спокійною, але голос все одно тремтів. 

Стефан затримав погляд, а потім мовив тихо: 

— Анно, я не знаю, як це сказати. Я повернувся в Київ і зрозумів, що… що я не можу бути тим, ким ти хочеш мене бачити. Я не можу залишити своє життя, свою роботу, свою мету. Я не можу бути поруч так, як ти хочеш, і це… це боляче визнавати. Анна відчула, як її груди стискаються. Їй боліло.

 Вона намагалася стриматися, але слова вивалилися, немов неочікуваний удар: 

— Ти просто не готовий? Це все? Ти хочеш залишити все так, не спробувавши? Стефан не міг відповісти, його погляд опустився. Він мовчав, і Анна зрозуміла — цього вже не повернути. 

— Я думала, що ми могли бути разом. Але ти не готовий, — її голос затремтів, і вона швидко повернулась до дверей. 

— Я не можу бути частиною твоїх сумнівів, Стефане. Я заслуговую на більше. Стефан, ніяк не очікуючи таких слів, простягнув руку, але Анна вже пішла. Вона відчула, як сльози почали котитися по її щоках. Вона поспішала в іншу кімнату, щоб сховатися від цього болю, від цього почуття зради, яке він залишив після себе. 

Стефан стояв, дивлячись на її спину. Все, що він міг зробити, це шепотіти: 

— Я… все зіпсував. 

Але це вже не мало значення. Туман на вулиці став ще густішим, ніби весь світ зливався з її відчуттями. І хоча вона прагнула бути сильною, вона знала, що цей момент змінить її назавжди. Він залишився у дверях. Але вона вже пішла, не оглядаючись.