Глава 11: Коли бос на кухні

— Добре, шефе, що мені робити? — з усмішкою промовив Стефан, розглядаючи фартух у руках.

Анна скептично глянула на нього.

— По-перше, не шефе, а Анно. По-друге, зараз побачимо, на що ти здатен.

Вона зав’язала свій фартух і рушила до кухонного столу.

— Ти ж вмієш нарізати овочі?

Стефан театрально приклав руку до грудей.

— Ой, яка недовіра. Я взагалі-то власник ресторанів.

— Ага, значить, за тебе все ріжуть інші?

— Ну, є в мене люди, які цим займаються…

— Тоді саме час навчитися самому.

Анна поставила перед ним дошку, поклала помідори й подала ніж.

— Ріж кубиками. Тонкими, рівними. Не зіпсуй, бо це піде у салат.

Стефан зітхнув і взяв ніж.

— Як скажете, шефе… тобто, Анно.

Перший помідор розрізався нерівно, сік розбризкався по дошці.

— Ну майже… — хмикнула Анна.

— Я не кухар! — буркнув Стефан, намагаючись виправити ситуацію.

Анна схрестила руки на грудях.

— Ще дві хвилини — і я покличу якогось студента, щоб показав тобі майстер-клас.

Стефан кинув на неї погляд.

— Ти отримуєш задоволення, спостерігаючи за моїми муками?

Анна усміхнулася.

— О, ще і яке.

Стефан скосив на неї очі, але продовжив різати. І цього разу вийшло значно краще.

— От бачиш, старання винагороджуються, — похвалила Анна.

— То що тепер? Тісто місити?

— Ні, поки що вистачить. Переконайся, що офіціанти все розносять правильно.

— О, з радістю. Я хоча б вийду з цієї гарячої кухні.

— Ага, а я тут залишусь варитися у власному соку, так?

Стефан нахилився до неї ближче.

— Звучить справедливо.

Анна закотила очі, але не змогла приховати усмішку.

---

Через годину ресторан працював, як добре злагоджений механізм. Анна носилася між кухнею й залом, контролюючи все, а Стефан, хоч і спочатку не планував працювати, врешті-решт втягнувся й навіть допомагав персоналу.

Коли під кінець зміни Анна сіла за барну стійку з чашкою кави, він підійшов і сперся поруч.

— Як ти витримуєш такий темп?

— Просто звикаєш. Хоча ноги гудуть, як після марафону.

Стефан ковзнув поглядом по її обличчю.

— Ти добре справляєшся. Якщо захочеш роботу в Києві, я знайду тобі місце.

Анна скосила на нього очі.

— Але ж я ще нічого не спалила. Ще є час мене розчарувати.

— Знаєш, здається, це малоймовірно.

Вона вдала, що не зрозуміла підтексту його слів, і зробила ковток кави.

— Якщо я переїду до Києва, я відкрию власну кав’ярню.

Стефан підняв брови.

— Амбітно. І як ти це зробиш?

Анна задумалася.

— Ну, ще не знаю… Але якось придумаю.

Стефан усміхнувся.

— Ну, якщо раптом тобі знадобиться інвестор…

Анна пирхнула.

— Поки що обійдусь. Але дякую.

Стефан нічого не відповів, лише подивився на неї так, що вона відчула: це не остання їхня розмова на цю тему.

І, можливо, він ще відіграє важливу роль у її мрії.