Глава 9: Пастка

Анна не пам’ятала, коли востаннє просто гуляла нічним містом без поспіху, думок про гроші чи нескінченні турботи. Львів у вечірніх вогнях був особливо гарним: старовинні вулички, запах кави в повітрі, легкий туман, що огортав ліхтарі.

Вони йшли поруч, не поспішаючи, і вперше за вечір мовчання не здавалося незручним. Анна крадькома поглядала на Стефана. У цьому чоловікові було щось… особливе. Не лише зовнішність чи впевненість у собі. Його спокій, стримана усмішка, і той уважний погляд, яким він дивився на неї, змушували її почуватися незвично.

— Про що думаєш? — порушив мовчання Стефан.

Анна не встигла придумати щось дотепне, тож сказала правду:

— Про те, що я давно так просто не гуляла.

— Життя задала темпу?

— О, ще і як. Часом здається, що я намагаюся втекти від якоїсь невидимої загрози.

Стефан кивнув, ніби розумів.

— Вмієш відпочивати?

Анна засміялася.

— Якби ж то. Для мене відпочинок — це коли хоч на п’ять хвилин можна закрити очі й не думати, що завтра знову треба бігти.

— Тоді тобі терміново треба навчитися релаксувати.

— Ти такий досвідчений у відпочинку?

Стефан всміхнувся.

— Я вмію знаходити баланс.

— Ага, тому навіть зараз ти в костюмі й контролюєш свій ресторан, замість того щоб, наприклад, лежати на пляжі?

— Гаразд, може, не настільки вмію…

Анна хитро примружилася.

— От бачиш. Виходить, ми з тобою схожі більше, ніж здається.

Стефан подивився на неї уважніше.

— Можливо.

Вони повернули на тиху вуличку, коли раптом Анна спіткнулася. Усе сталося так швидко: каблук її туфель підкрутився на бруківці, і вона різко пішла вперед. Стефан встиг зреагувати, спіймав її за руку й буквально притягнув до себе.

— Ну ось, а ти просила не сміятися, — пробурмотів він, міцно тримаючи її за талію.

Анна зойкнула й міцно вчепилася йому в плече.

— Це не чесно! Бруківка проти мене змовилася!

Стефан підняв одну брову.

— Та невже? І часто вона проти тебе змовляється?

— Кожного разу, як я на підборах!

Стефан ледь стримав сміх, але відпустив її не одразу. Він стояв близько, надто близько, і Анна вперше за довгий час відчула, як її серце починає шалено калатати.

— Гаразд, тепер я зрозумів, що тебе краще не випускати одну в нічне місто.

Анна примружила очі.

— Ти зараз натякаєш, що я непристосована до життя?

— Я натякаю, що в мене з’явився ще один привід не залишати тебе без нагляду.

Анна удала, що ображено фиркнула, але всередині відчула, як щось тепле й приємне пробігає десь у грудях.

— Гаразд, супроводь мене далі, пане рятівнику. Але, якщо раптом я знову спіткнуся, ти маєш удати, що нічого не сталося.

Стефан насмішкувато кивнув.

— Обіцяю… спробувати.

І вони знову пішли вперед, а Львівське небо над ними було тихим свідком того, як зароджується щось справжнє