Глава 8: Коли ти в халепі, роби Вигляд, що так і треба

Анна чесно намагалася не втрачати самоконтроль, але після кількох годин хаосу у ресторані її терпіння було на межі. Вона вже встигла випхати постачальника за двері (той знову спробував з нею загравати), врятувати клієнтку від офіціанта-невдахи, який розлив на неї лимонад, і відчитати кухаря, що переплутав сіль із цукром.

А тепер стояла біля каси, дивлячись на рахунок одного з відвідувачів, і не могла повірити своїм очам.

— Ви впевнені, що це правильно? — запитала вона офіціантку.

— Абсолютно, — кивнула та, але в її голосі була невпевненість.

— Тобто клієнт дійсно замовив три салати «Цезар», два десерти, три чашки кави й пляшку найдорожчого вина?

— Ну… ні. Вино замовляли за сусіднім столиком.

Анна закотила очі й швидко виправила чек.

— Будь ласка, перевіряй замовлення, перш ніж нести рахунок. Бо наступного разу можемо отримати не чайові, а скандал.

— Зрозуміла. Вибачте.

Офіціантка швидко пішла, а Анна потерла скроні.

— Ти ще тут?

Вона здригнулася від голосу Стефана, який з’явився поруч із нею.

— Ну так. Вирішую мільйон проблем одночасно.

— Вітаю, тепер ти офіційно частина ресторанного бізнесу.

— Якби я знала, що це так складно, то, може, спершу влаштувалася б у якусь забігайлівку.

— Тоді було б нецікаво.

Анна зітхнула й відвернулася, не помічаючи, що він уважно її розглядає.

— Ти гарно справляєшся, між іншим, — сказав він неочікувано.

Анна здивовано глянула на нього.

— Ти це серйозно?

— Зазвичай я не розкидаюся компліментами. Але ти вперта, і це плюс.

Анна хмикнула.

— Ще і який. Я ж казала, що не втечу.

— Але ще не факт, що ти витримаєш.

— Ти занадто в мене сумніваєшся.

— Я просто люблю випробовувати людей.

Анна пирхнула.

— Випробовуй, скільки хочеш, але я тут надовго.

---

Ввечері, коли основний потік гостей розійшовся, Анна дозволила собі перевести дух. Вона сіла біля барної стійки, потягнулася і ледь не заснула прямо на столі.

— Якщо ти зараз заснеш, то я просто залишу тебе тут ночувати, — пролунав поруч знайомий голос.

Анна підняла голову й побачила Стефана, який став поруч і поклав перед нею чашку кави.

— Що це?

— Твоя нагорода за виживання у перший день.

Анна взяла чашку й зробила ковток. Вона не знала, чи то кава була надзвичайно смачною, чи просто вона настільки втомилася, що сприйняла її як рятівний еліксир.

— Дякую, це божественно.

— Сам готував, між іншим.

Анна здивовано підняла брови.

— Не знаєш, що власник ресторанів має вміти сам готувати?

— Знаю, просто важко уявити, як ти стоїш на кухні в фартусі.

Стефан розсміявся.

— Ну, я ж не завжди в костюмі.

Анна кивнула й знову зробила ковток.

— Знаєш, якщо так піде далі, то я справді звикну до цієї роботи.

— Звикнеш. Але легше не стане.

Анна закотила очі.

— Ну хоч не брешеш.

Стефан усміхнувся й відступив на крок.

— Гаразд, збирайся. Проведу тебе додому.

Анна здивовано подивилася на нього.

— Ти що, боїшся, що я по дорозі засну прямо на ходу?

— Не виключено. І ще… ти ж не відмовишся від компанії, правда?

Анна відчула, як щось тепле прокотилося по її грудях. Вона усміхнулася.

— Гаразд. Але попереджаю: якщо я знову спіткнуся або зроблю якусь дурість, не смійся.

— Нічого не обіцяю.

І вони вийшли разом у нічний Львів, не помічаючи, як між ними поступово виникає щось більше, ніж просто співпраця.